Життя у валізі

Фото – Анастасія Стефаненко

Я хочу літати. Літати, не торкаючись землі. У літаках, які не падають і не горять. Хочу перетинати кордони ледь помітно, ледь відчутно для себе. Бути в небі, коли захочу. Коли захочу, тоді й полечу. У небо… А ще до тих людей, яких хочу торкнутися, обійняти цілунком в чоло.

І так заплющую очі й літаю. Перетинаю кордони, пустелі, моря… І прірву між нами. У Стокгольмі зимова осінь. Жовто-холодна осінь. Треба завжди тепло вдягатися, не забувати вдягати шарф. І рукавиці. Я не люблю рукавиць, певно тому їх забула. Навіть забула, у якому місті їх забула. У якій країні. Лечу в одну, їду з міста до міста, де зберігаються мої речі-валізи. Знаходжу те, що не шукаю. А те, що шукаю, ховається деінде. Проте натрапляю на речі, які, була певна, знаходяться в іншому місті. Пам’ять грає зі мною жарти. Чи то реальність?

Я досить швидко та вправно відкриваю одну за одною валізи, які досконало розкладені під ліжком. Вони є своєрідним якорем в особливому для мене франкомовному місті крихітної затишної країни. Країни, яка зцілює спокоєм. Беру із валіз найнеобхідніше, швидко пакую уже в нову. Ти здивовано спостерігаєш за вправністю моїх рухів, а потім і сам берешся за цю гру. Моє життя в дорозі, вміло запаковане у валізах, навчило мене цієї вправності. Ми перекладаємо речі з кількох валіз в одну. Не всі. Лише найнеобхідніші. Для зими у Стокгольмі. Вона наближається і бере мене за руку. А я ж не маю рукавиць.

Чекай, я за ними злітаю! Але цього разу вже в іншу країну.

20.10.2019

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down