Шукай свої двері

Франція архітектурні пам'ятки
photo by Areta Kovalska

Я замикаю двері і ще деякий час тримаю ключ у руках. Ключ прикріплений до цупкої блакитної стрічки. Вішаю згодом на шию і ховаю під светром. Робочий день починається, ми всі беремося за чітко розподілені обов’язки. Працюючи фізично, багато рухаюсь, а тому краще тримати ключ не в кишені, а саме на шиї, щоб не згубити його необачно.

photo by Areta Kovalska

Я ховаю ключ за пазухою і згадую. Спогади падуть на мене, немов відгомін з далекого, а може, геть іншого життя. Живі картини перед очима, і чи спогади, а чи дежавю. Я згадую, як в дитинстві під час літніх канікул, коли батьки йшли на роботу, ми гралися з іншими дітьми у дворі. Лазили по деревах, гралися в піжмурки, козаки-розбійники, ходили на ставок, ішли через залізницю до пагорбів, прокрадалися на якість будівельні майданчики і просто багато бігали. Часом ми губили наші ключі. Тоді тато зробив нам із сестрою стрічки, на які почепив ключі, щоб ми їх більше не губили. Ключ звичайно додавав певного дискомфорту. Наприклад, він міг боляче впиватися в живіть, коли ми лізли на високу шовковицю. Також ключ розривав завжди майки чи футболки, під якими ми його ховали. Тоді мама ввечері зашивала дірки. Іноді їх доводилося зашивати щовечора.

photo by Olga Morgun

З часом наші двері змінилися. Ні, ми не переїхали до нового помешкання, просто змінили двері з дерев’яних на металеві. У тих змінах ми з сестрою певно не розгадали того, що життя стало менш безпечним. Маленький ключ із жовтого металу змінився на більший із білої сталі. У комплекті ключів до нових дверей на одному була відтиснена велика літера Ж. Це могло означати першу літеру слова “железо” російською. Тато проте віддав цей ключ саме мені ймовірно із розрахунку, що на ньому вказана перша літера мого імені. Я ходила вже до старших класів, а тому воліла повісити на ключ симпатичний брелок і тримати його в рюкзаку. Ми більше не бігали пагорбами, як колись, і тим більше не лазили на дерева.

photo by Olga Morgun

Згодом спершу сестра, а за нею і я, поїхали вчитися в інше місто. Почався період, коли нам стали доступні й інші ключі. Проте це не забирало в нас права тримати коло себе й надалі ключі від першого дому. У наступні роки чим далі я віддалялася географічно від міста свого дитинства, тим більше ключів ставали мені доступними. І я не обмежувалася ключами від квартир та будинків однієї країни. Куди б я не їхала, до мого першого ключа додавався ще один або й два. Проте для мене завжди ці інші ключі були тимчасовими, перманентним залишався сталевий ключ із літерою Ж. Він подорожував скрізь разом зі мною і нагадував про те, що є місце, куди я можу завжди повернутися. Я мала тил, а від того було легше зважуватися на сміливі вчинки.

photo by Olga Morgun

Зараз намагаюся відшукати в пам’яті той момент, коли перші двері стали мені недоступними. Силюся пригадати день і час, немов локацію на карті, але такої не знаходжу. Просто настав період, коли все різко змінилося. Настільки швидко й несподівано, що й забувся той момент, забулося заразом певне важливе питання. Залишився ключ. Залишилося усвідомлення, що ним я не відкрию більше своїх дверей. Я була в іншій країні, коли мої двері почали відгороджувати від мене чисельні блокпости. Повернулася швидко, але зменшення відстані до дверей не тамувало відчуття втрати. Втрата тилу зробила мене до непристойності вразливою. Я не могла більше зрушити з місця. Немов і життя моє стало окупованим ворожими силами. Свою ж силу я втрачала з кожною прожитою годиною.

photo by Olga Morgun

Мала відчуття, немов мене позбавили права відвідувати свій дім тоді, коли я хочу, наче життєво важливе рішення прийняли за мене. Забравши право вирішувати, частково я була позбавлена й сили. Втративши тил на Сході, я втрачала й помешкання, у яких жила на Заході. Тоді як ніколи швидко змінювалися в моїх руках ключі від чисельних дверей. Безліч різних людей приймали мене в себе. Мені простягали ключі й довіряли свої помешкання також люди, яких нерідко я знала дуже поверхнево й недовго. Їхня довіра була особливо цінною для мене. Їхні домівки мене зцілювали.

photo by Areta Kovalska

Змінюючи один ключ на інший, відмикаючи одні за одними двері, я звикала до думки, що відтепер змінність і є найбільшою сталістю у моєму новому житті. Я навчилася звикати до постійної зміни місць і ключів. Так знайшла сили знову перетнути кордон міста, а зрештою і країни. Але відтоді я вчилася літати без страховки. Про її відсутність, або ж колишню наявність, мені нагадував ключ, який невтомно подорожував зі мною і вже сам став скоріше брелоком, що додавався до інших ключів.

photo by Areta Kovalska

Так я тримала в руках ключі від квартир у Львові та Києві, у містах Швейцарії та Франції. Часом це були ключі від старовинних замків, а часом від сільських будинків. Мене однак незмінно приємно дивувало те, як легко різні люди в цілком різних обставинах передавали мені свої ключі, немов довіреному ключникові. Я знала коди від багатьох під’їздів і брам, тримала в голові коди до входу в численні будинки. Почала розуміти ключі як відповіді. Безліч відповідей, якими я володіла, які передавалися мені з рук у руки.

photo by Areta Kovalska

Часто чула шукай свої ключі, я ж шукаю найперше свої двері. І якщо ключі це відповіді, то двері мають бути питанням. Комусь бракне відповідей, мені ж бракує питань. Знаю, що двері віднайдуться, коли я поставлю правильні питання. Але я їх не вмію поставити. Я їх загубила. А з тим усі відповіді стають безсенсовними і втрачають свою цінність. Яка користь з ключа, якщо немає більше дверей, які ним можна відкрити? Яка мені користь з тисячі відповідей, якщо я не можу підібрати до них потрібні питання? Тримаю у руках відповідь, проте не ключове питання. І тримаю досі лиш для того, щоб не забути про те, що я забула. Необачно стерла з пам’яті дещо важливе.

photo by Areta Kovalska

Відправляюсь на пошуки. Їду якнайближче до блокпостів, зупиняюся у Щасті, поблизу свого втраченого щастя. Вдивляюся у територію по іншу сторону блокпостів, розуміючи, що ті двері, а разом із ними й ключові питання, за якихось п’ятнадцять кілометрів від мене. Підійти ближче я не наважуюсь, а тому знову їду якнайдалі.

photo by Olga Morgun

Замикаю двері, які оберігають на цей час мій наступний тимчасовий дім. Вішаю блакитну стрічку з ключем собі на шию. Ховаю за пазухою, іду працювати і геть побіжно думаю, чи не порве мені ключ светра. Але тут ключі заокруглені, вони не мають гострих рубців, а тому не ранять живіть і не рвуть одяг. Цей ключ на шиї оберігає за дверима, які замикає, ще один ключ. Той, що я і досі не навчилася залишити десь, чи полишити геть, а не возити скрізь із собою. Немов одержима думкою, що ті двері можуть раптом опинитися десь у цілком іншому місці, місті, країні, житті. Знайшовши які, я напевно віднайду і спокій.

photo by Scv.Chris

А поки я все ще шукаю стерті з пам’яті питання. Шукаю свої двері.

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down