Сашко Ющак: Перевтілення

Розмова крізь сотні кілометрів

Вперше я побачила Сашка на сцені у Тернополі. Навіть не пам’ятаю, який це був рік. Здається, 2015-й. Мене досить спонтанно запросили приїхати на поетичний конкурс й бути у складі журі. Я сіла в стару електричку сполученням Львів-Тернопіль і вже за кілька годин була в першому ряді перед сценою і слухала поезію. Це був конкурс молодих поетів.

Хіба лиш один конкурсант читав російськомовну поезію. Його представили як молодого поета з Одеси. Він був моїм фаворитом і я відстоювала його право на перше місце в інших членів журі. Але Сашко не переміг. Напевно, я засмутилася так само, як і він. Тому підійшла до нього після конкурсу і сказала, що він, на мою думку, має талант. Я хотіла, щоб він це знав.

Я ж не знала, що вже за рік ми побачимося знову у резиденції від Літературного центру імені Аґнона. Тим спекотним літом він допомагав Мар’яні Максим’як приймати в Бучачі літераторів. Тоді ми мали нагоду познайомитися ближче і потоваришувати. Сашко подарував мені на згадку його першу поетичну збірку.

Ми випадково вийшли на зв’язок ще через рік, коли обидвоє були за кордоном. Сашко писав мені зі Словаччини, я відписувала йому зі Швейцарії. Далі паралельно відбувалося дуже багато у його і моєму житті, аж поки якось вночі я не натрапила на його поезію в інстаграмі. Поезію, завдяки якій почалася глибока й довга розмова крізь сотні кілометрів.

Скільки людина може прожити без сну?

Була третя ранку, коли я прочитала цей рядок. Я заплющувала очі, але спати не могла. Я не спала, бо не спала Ерда. Вона майже не спала ані вдень, ані вночі. І я часто питала себе, скільки вона ще так протримається. Навіть відчувала її скорий відхід. Але це був мій вибір. Я хотіла бути поруч із нею. До кінця. Я читала поезію далі:

Скільки людина може прожити без сну?

Скільки може прожити без зігрітої крові?

Я так довго чекав на цю жорстоку весну,

я так довго чекав рецидивів цієї хвороби.

 

Я випускаю останні найніжніші фрази,

розбігаюсь з того чекання і б’юся чолом.

Спогадами стріляють хворобливі фази,

терпкими доторками у шию, все що було.

Встаю, ходжу напівпорожнім будинком. Заходжу до Ерди, аби перевірити як вона, думаю про Сашкову поезію. Аж потім повертаюся до кімнати й пишу о 03:41 повідомлення: «Сашко, розкажи мені свою історію! Давай напишемо про тебе у мене на сайті. Не проти?»

А далі були телефонні розмови. Закриті кордони, надзвичайний стан і знову розмови. Думаю, ці розмови потребувала в першу чергу я сама. Адже відчувала, як застрягла в роботі над романом, як повернула не в той бік. Читаючи тексти Сашка в інстаграмі, зрозуміла, що я така не одна. Тоді мені стало цікаво, як проживає це він. Ми говорили про нездатність писати і про багато чого іншого. Тут опублікована лише мала частина нашої розмови. Продовження й глибину сподіваюся прочитати разом із вами у прозовій книжці Сашка Ющака. Колись він таки напише свій роман, а я буду однією з перших його читачок.

– Розкажи трохи про свій background і перші зацікавлення літературою.

Народився я у малому містечку Тернопільської області, Бучачі. Зараз живу і навчаюсь у Словаччині. У дитинстві, коли друзі приходили до мене в гості з ночівлею, батько перед сном розповідав нам імпровізовані історії про нас з надзвичайними «супер-можливостями». Відтак, любов до читання мав з дитинства.

У підліткові роки виростав на Півдні України, в Одесі. Першою іскрою, мабуть, було домашнє завдання у 7 класі із зарубіжної літератури, котре полягало у написанні казки. Тих вихідних я настільки захопився, що списав окремий зошит на 24 аркуші. Не знаю, наскільки тоді вчителька оцінила мій ентузіазм, бо їй довелося перевіряти усю ту писанину, але пізніше вона мене похвалила.

Хоча у нашій сім’ї розмовляли виключно українською мовою, мої перші вірші були написані російською. Від того моменту пройшло вже 11 років, а якщо висловлюватись поетично, то пів мого життя.

Я ніколи не мріяв стати письменником чи поетом, просто у важкі моменти життя брався за клавіатуру і шукав розради.

– Памятаю, що ти навчався у Львові в Богословській Семінарії. Чому ти її залишив і як опинився у казино?

Почнемо із того, що Львівська Богословська Семінарія не була першим вищим навчальним закладом, котрий я залишив. Покинув також педагогічну академію у Кременці після першого курсу на біологічному факультеті. Вже у першій половині першого семестру зрозумів, що це не моє і нема змісту витрачати свій час.

Одним із приємних спогадів є те, що викладачка з психології, бачачи, що мені нецікавий навчальний процес, дозволила писати семінари у форматі віршів. Відтак, пожартувавши – був змушений довести, що таки щось вмію.

В семінарію потрапив, бо мав бажання служити дітям і протягом усього свого навчання там був відданий цьому. Час у семінарії згадую як найбезтурботніший. Крім навчання і служіння, мене турбувало лише те, на які саме солодощі я витрачу свої 300 гривень на тиждень.

Наприкінці першого курсу почав запитувати себе, як я буду забезпечувати свою  майбутню сім’ю, коли завершу це навчання, тому, мабуть, забракло віри і я вирішив поступати втретє на технічну спеціальність, яка начебто дозволить мені бути фінансово незалежним.

З тих пір, як ми були втрьох незмінно ношу траур,

одягаюся в однотонне, вживаю лише чорний гумор,

а ти поза очі безперервно робиш із себе «фрау»,

коли, знаходячись в твоїй голові, вводжу в ступор.

 

Та й мої найтемніші сторони, без жодного лахміття,

перелякано плентаються з повноводного на Сихів.

Я давно вже ні з ким не граю, лише опускаю віття

та, здаючися, визнаю, що ти мій аварійний вихід.

– Чого ти навчився за кордоном? Які були відкриття і спостереження за людьми, коли ти почав працювати в казино? Які відбулися власні метаморфози?

Перший рік за кордоном я працював на будові із батьком, заробляючи гроші на навчання. Працюючи з батьком, розумів, що я, по суті, ніхто і якби не його протекція, то не зміг би отримувати тих грошей, котрі нам платили. Навчився бути раціональним, уникати конфліктів і бути впевненим у собі.

Через рік я потрапив у Пряшів, місто де навчаюсь тепер. Було багато нових викликів, пов’язаних із новою мовою, працевлаштуванням і навчальним процесом. Але оскільки я вже мав фору (2 закінчених перших курси в інших навчальних закладах), я не хвилювався і старався щонайшвидше просунути свою словацьку мову на хороший рівень і почати забезпечувати себе самостійно.

Півтора року під час навчання працював на заводі, що виготовляв турби до автомобілів. Хоча й робота була фізично важкою, більше втомлювала занудність і одноманітність. На нічних змінах я часто сміявся сам із собою і запитував себе: «Де ж я отут візьму натхнення на написання чогось нового?».

Нарешті, дібрався до казино. Сподіваюся, що деталями про попередні місця роботи вдалося розмити гостре враження, що із сумлінного семінариста, я моментально перевтілився у круп’є в казино. Сюди потрапив випадково – перед початком нового літа зрозумів, що втомився від заводу і стою на місці.

Захотілося змінити середовище. Граючи в одну онлайн гру, котра проте ніяк не пов’язана з азартними іграми, від однієї людини отримав контакт менеджера казино. Пройшов співбесіду і почав освоювати дилерське ремесло.

Батькам спершу боявся признатись, тому збрехав і сказав, що працюю оператором служби підтримки для американської компанії, чим виправдав свій нічний робочий графік. Не можу пишатись цим вчинком, але інколи ілюзії дозволяють уникнути конфронтації. Відтак, навчився бути чесним із рідними.

Тусовка казино дуже схожа на літературну, лиця гравців, котрі приходять на покерні турніри, майже не змінюються. Хтось ходить сюди кожного дня, хтось раз на тиждень, напевно, все залежить від соціального становища і наявності сім’ї. Більшість приходить виграти, одиниці приходять заради забави. Другі частіше залишаються у виграші, бо отримують бажане.

Як змінився я у цьому середовищі? Навчився контролювати свій внутрішній спокій, бути стресостійким і отримувати задоволення від того, що знаходжусь на публіці. Це однозначно допоможе мені, у моїх майбутніх презентаціях (якщо такі колись будуть).

Я втомився бути баластом у цьому океані ситих акул,

ми не стали приборкувачами хвиль і шукачами скарбів.

Ранився заздалегідь, борсаючися об борти твоїх скул,

щоб обоє нарешті зовнішньо стали схожими на рабів.

 

Літо завершилося й поміж нами стало більше плодів,

повітря порідшало й рослинність на сапаних клумбах.

Ми такі необізнані, такі необлуплені, ще такі молоді,

під пахвами із залежностями плентаємося по клубах.

 

Нас хвилі штовхають на зустріч, але ми у різних морях.

Дихаємо іншим повітрям, служимо не тим панам.

Буцімто морський пес, не приживаюся серед дворняг,

бо фантомний якір на шиї затягує до мілких канав.

 

Під впливом бурчання у животі і високих магнітних бурь,

любоу пропливає поміж наших пристаней та голів.

Компас серця мого невільного промовляє до мене: «Будь!

Бо ж краще бути залежним, ніж у місцях де не хотів.»

– Давай поговоримо про твою поезію. Як це було, видати першу поетичну збірку у 18 років? Ти мав підтримку людей на твоєму шляху, але все ж зробив різкий розворот в інший бік. Чи бувають моменти розчарування?

Відверто кажучи, у 18 років я не був достатньо впевненим у собі і мені пощастило зустріти людей, котрі вважали мене талановитим, а мої вірші вартими уваги. Це було дуже хвилюючим, оскільки я не мав поетичних амбіцій і не сприймав писання віршів чимось серйозним.

Я ніколи не уявляв, що вірші, опубліковані десь в інтернеті, можуть стати чимось фізичним і їх зможуть тримати в руках сотні людей. Мабуть, саме з цієї причини, відсутності поетичних амбіцій і дещо інших пріоритетів, я взяв від своєї дебютної збірки настільки мало. Проект і продукт вийшли чудовими і довершеними – збірка навіть потрапила у топ-14 дебютних збірок молодих поетів. Тільки от я, із своїм закритим характером, не знаходив собі місця. Певне, як і всі початківці, переживав страх перед публікою, проте усередині себе я розумів, що це щось більше, аніж страх, оскільки із страхом я вмію боротись.

Знаходячись на презентаціях, я відчував наскільки багато внутрішньої енергії покидає мене. Мені було легко бути відвертим у віршах, проте я не навчився і не зрозумів, наскільки відвертим варто бути із людьми на публіці. Бо знав, що якщо триматиму цю планку подібною рівню відвертості у віршах, можу залишитись вичавленим і знесиленим.

У мене повірили інші люди, але, здається, що я ще сам до кінця не повірив у себе із своїм письменницьким потенціалом. Я заспокоював себе тим, що можу вичекати певний період часу, вирости і тоді зможу писати на іншому рівні, але не пишучи зовсім, і мови не йде про який-небудь рівень. За останні  4 роки, я практично нічого не писав, за винятком постів в інстаграм й поодиноких віршів. Це мабуть, моє найбільше розчарування: дбаючи про матеріальне, не знаходив часу для душевного.

Стоячи осторонь і спостерігаючи за невпинною рікою псевдо-подій та псевдо-здобутків, хочеться лише одного – зціпивши зуби, як при стрибку через яму, бути впевненим, що все-таки давно перестрибнув і водоспад, що шанує лише справжні речі, буде безжально втішати.

– Твої тексти в інстаграмі. Вони дуже глибокі і відверті. Скільки в них є тебе, а скільки ліричного героя?

В моїх постах інколи багато гри слів і інших поетичних прийомів, схованих поміж рядками. Але я чітко знаю, що те що я пишу там – це про мене справжнього. У своєму плаванні відправляю ці посили, сподіваючись отримати фідбек від людей, котрі зі мною на одній хвилі. Такі люди зустрічаються рідко, але я знаю, що вони десь там є. Ось зараз, ці опубліковані пости спровокували діалог між нами.

Я не боюсь говорити правди й оминати гострі кути у незручних темах. Я завжди був самотнім і з часом опинявся в таких обставинах, котрі стверджували, що йти далі простіше самому. Можливо, якби не ця самотність, я б так і не зустрівся із своїми думками, котрі пізніше так часто почав перетворювати у тексти.

 Шкіра на фалангах тоншає, гумор наполеонівський слоїться.

Я нахиляюсь до своїх колін аби зрозуміти куди я йду.

Тепер виглядаю захищеним, бо за вікном рябить поліція,

і що вони роблять із тими, хто завчасно припиняє гру?

 

Зір орлячий тупішає, концентрація вже не схожа на ту.

Вуха слонячі вянуть й згортаються килимами на стіні.

Розмовляю з страхами до вечора і чуйний до своїх табу,

стаю менш чутливим до світу і він відповідає мені.

 

Губи регулярно обвітрюються, вітер власник моїх думок.

Я намагаюсь розвіятись і, махаючи віями, результату нуль.

Ночами кручуся й верчуся, на ранок у голові клубок

і доки усе розплутаю, стоячи у воді, у вуха втікає “буль-буль”.

 

Я бездіяльно старішаю, обмірковуючи можливі ходи,

тоді коли серце продовжує свою мимовільну ходьбу.

Моя психологічна стабільність – завжди назовні худий,

а внутрішньо нестабільний програю чергову боротьбу.

– Звідки цей стан? Твоя самотність. Чи вона була завжди?

Зовнішньо мене взагалі не можна назвати самотнім, бо я екстраверт. Комунікуючи із багатьма людьми, я відкриваю цей світ з інших сторін. Проте, саме мій внутрішній сум і відмінність у сприйнятті і відчутті цього світу, робить мене самотнім, навіть у компанії друзів. Одна подруга мені колись сказала, що сум на моєму обличчі – найгарніший з тих, що вона бачила. Якщо це робить мене красивим, тоді для чого боротися із самотністю?

– Ти плануєш колись написати прозову книжку? Чи передчуваєш уже своє наступне перевтілення? У який бік воно могло би відбутися?

Так, обов’язково напишу прозову книжку. Не говорю про планування, бо усі попередні плани і терміни, котрі давав собі, були простроченими. Інколи дратує ця безпорадність і застій, але завжди кажу собі, що прийдуть нові води.

Дуже часто, починаючи писати свої прозові тексти, я перенасичував їх поетичними прийомами. Зараз, коли я практично відійшов від написання нових віршів, думаю, буде значно простішим писати у прозовому форматі. За ці роки у мене назбиралось вдосталь матеріалу, тому є що сублімувати у тексти.

У мені багато темних сторін, котрі не помістяться у формат інтерв’ю, тому я залишу це для художніх текстів. Основну професію змінювати поки що не планую. За останні роки я став жорсткішим і твердішим, тому маю передчуття, що слід зробити декілька кроків назад, у сторону добра… І можливо, із злого поета станусь добрим письменником.

Дякую.

В новых местах, откашливаю в голове въевшиеся мемуары,

которые пленяют без того нестабильные дыхание и разум.

Подготовив умно завещание обществу, как попугай старый,

бормоча под нос сам себе повторяю эту важную фразу.

 

Как много чужих пристаней возьмутся за мое укрощение,

рискуя, что через год без спроса буду наделять их во имя?

С изумлением в глазах своих бывших попрошу прощения

за мой гарем городов, которые трепетно называю своими.

 

Волнистые улицы, волнующий воздух и море внутри меня,

железнодорожный, «залізничний» и «železničná stanica».

Предохраненным, выхожу с оттопыренным ухом ремня,

когда ЗАкончу, что «кроме этого» здесь мне останется?

 

P.S. Дякую тобі, Сашко! Бажаю тобі і собі написання відвертих до глибини романів.

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down