Поїзд із Щастя

Поїзд із Щастя

По обіді до мене подзвонила знайома німкеня, яка приїхала з Берліна на два дні до Львова. Вона хотіла трохи змінити обстановку і побачитися зі старими друзями та знайомими. Для мене ж її приїзд був приємною несподіванкою. А найбільше те, що він потяг за собою.

Я була заклопотана купою справ, але її раптовий дзвінок по полудню вирвав мене з того коловороту, і я поспішила зустрітися з нею якнайшвидше. Погода була чудовою, сонце не лише яскраво світило, але й гріло ще досить ранніми весняними променями. Констанце жила кілька років тому у Львові, навчалася, працювала, вивчала українську. В останньому вона досягала неабиякого успіху. Її українській мові могли позаздрити і самі українці, настільки добре вона відмінювала слова і мала великий лексичний запас. Ми зустрілися з нею в центрі міста і прогулювалися знайомими для неї вулицями, Площею Ринок, проспектом Свободи. Говорили про безліч речей, як сказала Констанце “über Gott und die Welt”*. Я мала не дуже багато часу, треба було повертатися до робити, але в мене залишалося відчуття, що нам є ще про що поговорити. Що цю розмову про “Бога і світ” варто продовжити. Ми попрощалися на деякий час і домовилися зустрітися пізніше у кав’ярні з нею і ще з однією нашою спільною знайомою.

Я завершила роботу уже ввечері і знову зв’язалася з Констанце. Вона назвала мені кав’ярню, якої я до власного подиву ще не знала, хоча прожила у Львові досить довгий час і встигла відвідати безліч подібних закладів. Кав’ярня називалася “На Соборній” і знаходилася відповідно до своєї назви на Площі Соборній. Скільки проходила повз, ніколи не звертала на неї уваги. А проте, знайшла її досить швидко. Дівчата сиділи на другому поверсі і вже встигли замовити трав’яний чай. Я приєдналася до них і їхніх жвавих обговорень останніх політичних подій та бойових дій в Україні, ставлення німців до ситуації на Сході нашої країни. Я ледь зауважила, як до зали зайшов молодий чоловік. Надто емоційною була наша розмова, щоб помітити одразу когось іншого. Хоча бачила між іншим те, як він виглядав з-за колони, яка відділяла наші столики, і дивився в наш бік. Утім, це ще не давало мені приводу звернути на нього більшу увагу. Коли ж я вийшла в туалет і поверталася назад, цей чоловік звернувся до мене:

— Ви навіть не привітаєтеся зі мною? Невже не впізнаєте?

Я завмерла на деякий час, потупившись у його обличчя, немов вивчаючи кожну риску на ньому. Щось говорило мені те лице, але давало лише неясні натяки. Немов знала його дуже добре, і одночасно не знала взагалі. Ні, обличчя не змінилось, змінився його вираз, змінився погляд, наче сама людина цілковито стала іншою.

— Я Вас не впізнала.

— Що пам’ять стала короткою?

— Ми їхали колись давно разом із Вами в електричці з Луганська в Донецьк?

— Так.

— Минуло два роки і ми більше не бачились.

— Минуло вже три роки.

— Як швидко. Як же Ви мене впізнали?

— По голосу і посмішці.

Я замовкла на деякий час, бо не могла сказати того самого. Тобто не могла відповісти, що впізнала бодай щось із того обличчя. Я не могла згадати також його імені. Вдивлялась у нього уважніше і шукала відповіді, що могло його так змінити, цілковито позбавити за три роки колишніх рис, а проте не стерти спогадів про голос і посмішку малознайомої людини.

Поїзд із Щастя

Поїзд із Щастя

— Ви тоді їхали ще з одним другом. Сиділи на лавці навпроти в переповненій електричці. На одній же лавці зі мною сидів старший чоловік. Він почав розпитувати мене, куди я їду. Розказував про Донецьк. Я сказала, що Донецьк не є моїм кінцевим пунктом, що їду до Львова. Після того, як зняли потяг Луганськ-Львів, ми всі мали змінювати кілька поїздів. Ви тоді переглянулися з Вашим другом, але мовчали, як риби. Коли той чоловік розпитав мене про все, що його цікавило, він перейшов до розмови із вами обома. Питав, чи ви їдете із Щастя. Ви сказали: “Ні, ми не були в Щасті”. Тоді я вмить усе зрозуміла. З Вашого твердого “щ”, я зрозуміла звідки ви двоє, і чому говорили мало. Коли ж той чоловік вийшов, ми розговорилися із вами. Ви були зі Львова. Ви не були у Щасті. Ви приїхали супроводжувати якусь важливу персону в якості особистих охоронців. Для кожного з вас це була додаткова робота і захоплення. Ваш друг працював також лікарем пульмонологом. Ви ж не казали, ким працювали. До поїзда “Донецьк-Львів” було ще три години і я мала встигнути заїхати у візовий центр, щоб забрати паспорт з відмовою. Збиралася їхати до Швейцарії, мене попередили в консульстві, що через певні неточності в документах, консул не зможе видати мені візу. Ви ж запевняли мене, що візу я отримаю. За ці три години Ви теж мали знайти вихід. Вас підставили у тій справі з охороною важливої персони. Вам не заплатили і не повернули паспорти. Якимось чином ви мали дістатись Львова без грошей і документів. Я теж вас запевнила, що вам вдасться повернутися додому якнайшвидше. Попри всі закони логіки, я отримала візу. Певно консул виявився дуже доброю людиною. Ви ж дістали квитки на той поїзд, яким їхала і я до Львова. Ми зустрілися знову на вокзалі. Ви взяли мої валізи і допомогли занести їх до вагону. Один із вас ішов попереду мене, інший — позаду, даючи мені у такий спосіб нагоду відчути себе персоною ґрата. Ви сказали, що я отримала візу, бо зустріла вас і ви принесли мені вдачу. Були моїми янголами-охоронцями. Але не сказали, що зустріч зі мною допомогла також і вам дістати квитки, що я теж принесла вам удачу. Ви їхали в іншому вагоні, але прийшли до мене і ми ще цілий вечір розмовляли у тамбурі. Зранку ви так само допомогли мені нести валізи і посадили на трамвай, після чого ми попрощались і більше ніколи не бачились. Я поїхала до Швейцарії. Багато що відбулося в моєму житті за той час.

— Але дивно, як ти то все пам’ятаєш.

— Моя пам’ять не така вже й коротка. Просто я не одразу вгадала обличчя.

— Я тільки не пригадую того Щастя. Не було ніякого Щастя!

— Щастя було. Я його пам’ятаю дуже добре. Тільки завдяки тому Щастю ми з вами і познайомилися.

— Чому ти зараз тут? Чому не залишилась у Швейцарії? Де твої батьки?

— Я не знаю, чому я не залишилась. Але поки я тут. Батьки мої на Сході. Мама приїздить час від часу до мене. Тато так і не виїздив. А вас призивали на фронт?

— Я вже п’ять разів там був. Був під Маріуполем, Дебальцевим, був у Пісках. Майже п’ять місяців я був у Дзержинську.

— У Дзержинську? Там пройшла частина мого дитинства. Моя мама звідти. Ми їздили туди влітку відвідувати бабусю й інших родичів.

— Жахливе місце. Суцільні шахти і руїни. Як ще люди там можуть жити?

— Не скрізь є Карпати. Ми лазили по териконах замість гір. То навіть не сам Дзержинськ, а селище Шахта Южна. Була шахта, навколо неї утворилося з часом поселення працівників тієї шахти і їхніх сімей.

— Не вірю, ми були теж саме у тому селищі — Шахта Южна. Жили в якомусь таборі навпроти пологового будинку.

Я не знаю, що вразило мене найбільше у цій вдруге випадковій зустрічі. Її раптовість чи такі збіги місцевостей. Одна тепер могла вже без зайвих питань пояснити собі ці тотальні зміни у його зовнішності. Зрозуміла також, чому він часто мене перепитував і повертав постійно правий бік, немов був оглушений на одне вухо. Я дійсно добре пам’ятала ту поїздку з Луганська до Львова з двома особистими охоронцями. Пам’ятала також дуже добре цього хлопця, внутрішнє світло, що лилося тоді з очей, його доброту, відкритість і навіть чистоту, яка чітко відбивалася на обличчі, робила його майже прозорим. Я мала в пам’яті його знимок з тої нашої поїздки. І була вражена, наскільки він не співпадав з тим, хто сидів тепер переді мною. Мені було так прикро, так до глибини боляче. Хотіла щось сказати і не знайшла нічого більш доречного:

— Я напишу про Вас.

— Перестань! Ти вже казала тоді, що напишеш про нас. І де воно? — Він зайшовся сміхом.

— Для того мала статися ще ця зустріч. Тепер я точно напишу.

За цією розмовою я геть забула про дівчат. Вони підійшли до мене, щоб попрощатися. Із Констанце ми домовилися зустрітися ще наступного дня.

— Не поспішай іти. Зараз під’їде мій друг і ми відвеземо тебе додому.

— Той друг, з яким Ви тоді їхали в поїзді? Федір — його звали, так?

— Так, Федір. Тільки це не той. Він уже покинув своє колишнє захоплення. Працює в лікарні і ще допомагає робити людям візи. Ми з ним майже не контактуємо.

— Я Вас не впізнала не тому, що маю погану пам’ять. Просто Ви дуже змінились. Ви змінились до невпізнаваності. Так, наче це Ви і не Ви. Немає більше того світла.

— Так. Я готовий рвати всіх на шматки. Знаєш, ті новини, які вам передають, там усе неправда. Вони кажуть, що під Дебальцевим не було котла. Знаєш, що там було? Справжнє пекло. Випалена вщент земля. Там собаки тягали трупи. Сморід і смерть.

— Припиніть. Я не можу…

— Вони передають, що на блокпості загинуло троє солдат, а їх там тридцять гине щодня. Їх закопують у землю, щоб не повідомляти справжню кількість загиблих. Солдати майже не мають нічого на собі. Нас кидають, як м’ясо.

— Будь ласка, припиніть! Я збожеволію, якщо Ви скажете ще хоч щось.

— А ми вже збожеволіли. Раніше мені шкода було навіть зачепити людину. Зараз мені нікого більше не шкода. Тобі краще їхати звідси. Ти знаєш кілька мов, маєш знайомих за кордоном. Тут нічого доброго не буде ще довго. Вони зроблять тут другу Чечню. Їдь звідси.

— А чому ти не їдеш? Усі знають, як можна зробити візу. Тим більше є Федір.

— Я б давно вже міг бути в Англії. Мені пропонували їхати туди на заробітки.

— То чому ж не поїхав?

— Я хочу бачити своїх дітей. Бачити, як вони ростуть.

— А я не можу розвертатися і бігти на Захід, коли ви йдете на Схід захищати мою землю, моє Щастя.

— Того Щастя вже нема. Свою землю ти вже не впізнаєш. Ще кілька років не буде тут не тільки щастя, тут життя не буде. Не думай про нас, тепер кожен буде думати лише про себе. Краще їдь.

— Останнім часом я маю відчуття чогось глобального, що не дає мені покинути цю землю. Тут відбувається щось настільки вагоме, немов пришестя Месії. Це народження. Народження нації. Нас самих. Ми немов народжуємо і народжуємось у той самий час. Нам боляче, ми маємо перейми. Ми всі їх одночасно переживаємо. Ми не знаємо скільки вони триватимуть, але те, що народжується є надто цінним, надто важливим, щоб це пропустити. Ми всі в цей момент переживаємо тут великі внутрішні зміни. Вони настільки вагомі для мене, настільки значущі, що є важливіші за стабільність і безпеку. Ми щодня ведемо битву всередині себе. Вчимося любити і пробачати, коли це майже неможливо. Ми стаємо сильнішими з кожним днем і будуємо міцну фортецю зі своєї любові. Любові попри все. Коли раціональне не має більше жодного сенсу. І я є щасливою принести свою цеглину до цієї фортеці. Є щасливою бути причетною до чогось настільки вагомого. Це й є те, що не відпускає мене з цієї землі. Принаймні не зараз.

— Як ти живеш? Тобі є за що жити?

— Не маю на що скаржитись. Я працюю і можу оплатити своє житло.

— Якщо тобі потрібна буде будь-яка допомога, ти завжди можеш звернутися до мене. Ходімо, мій друг уже приїхав. Ми відвеземо тебе.

Ми ще трохи поговорили дорогою, знову згадували, як познайомилися в електричці. Домовилися ще якось зустрітися, хоча за місяць вони мали повертатися на фронт. Вдома я ще довго не могла відійти від вражень. Невже Констанце варто було їхати аж з Берліну, обрати забуту людьми кав’ярню, щоб я зустріла людину, яку не бачила три роки і знала до того лише один день. Я так само довго не могла заснути. Мала перед очима ті два образи однієї людини. Вираз обличчя і погляд чоловіка до війни і після. Ті разючі зміни, які, на жаль, чи на щастя, були незворотними.


*  Нім. дослівно — «про Бога і світ»; про все і ніщо.

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down