Поїзд Часу

Фото – Анастасія Стефаненко

Час летить.

І хочеться його вхопити за комір, чи бодай за поли пальта. Бо з його швидким рухом пришвидшується моє серцебиття, зростає страх не встигнути. Не встигнути зробити все правильно, а ще і вчасно. Обов’язково вчасно. Бо інакше вже неправильно. І той страх ще більше паралізує, робить ноги важкими, а дихання відривчастим і нерівномірним. Здається, усі інші встигають, а тільки не ти.

Аж ось я в поїзді. У вщерть заповненій електричці. Ми всі кудись їдемо, посуваємося, пересідаємо. Маємо кожен свою велику надію, що дістанемося врешті свого призначення. І то кожен різного пункту призначення. Але поїзд зупиняється, не доїхавши до кінцевої станції. І він далі вже не поїде. Нам треба доходити пішки. До найважливішого свого доходити самостійно, пішки.

Я озираюся і не знаходжу більше своїх речей. Ані зимової куртки, ані телефону, ані гаманця. Вмить усвідомлюю, що залишилася ні з чим, що не маю більше нічого. А ще мені холодно. Бо листопад. І я зіскакую з поїзда, і йду холодною колією. Приєднуюся до людей, які йдуть кожен своїм шляхом. І мені вже не страшно, бо ж я не маю нічого. Нічого, окрім цього шляху вперед. Бо назад не буває. Не існує шляху назад і ніколи не існувало. Бо час рухається тільки вперед. І коли мені немає чого втрачати, переді мною є колія і шлях уперед. А ще впевненість, що це все і є правильно. Бо неправильно не існує.

Фото – Анастасія Стефаненко

06.11.2019

Comment section

2 думки про “Поїзд Часу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down