Поблизу Щастя

Поблизу Щастя

Відправляючись на Схід, туди, де я народилась і де пройшла моя юність, я хотіла віднайти ключ до розуміння ситуації. Ситуації, яка здавалася мені абсурдною.

Більшу частину свого життя я прожила у Донбасі, після чого багато подорожувала, відкриваючи нові землі. Я описувала свій досвід у романах і коротких оповіданнях. Хотіла передати здобуті знання тим, хто ніколи не виїздив за межі міста, у якому народився. Я бачила по обидві сторони Дніпра чудових людей, у всіх регіонах нашої великої країни. Але також бачила конфлікт, який уже назрівав. І поки я їздила, поки шукала відповідей, як поєднати між собою таких однакових, але в той же час таких різних, почалася війна.

Поблизу Щастя

Вона вдарила мене в груди й оглушила, так що довгий час я не могла оговтатись і усвідомити, що, власне, відбувається, що робити, як зупинити весь цей жах, як жити далі. Зв’язок обривався, телефони замовкали, рвався також зв’язок із колись близькими людьми. Ми опинилися по різні сторони блокпостів. А найпекельнішим було те, що мій дім, мої рідні, річки й озера, пагорби і поля, усе моє дитинство залишилися по інший бік. І тепер усе, що мені лишається – це наблизитись на найбільш безпечну відстань, підійти до Щастя, знаючи, що за тридцять кілометрів мій тато намагається безрезультатно вловити український телеканал або радіо “Свобода”. Підійти і дивитись вдалечінь, шукаючи у знайомих пейзажах контури свого вкраденого дитинства.

Поблизу Щастя

Цього разу я приїхала у Слов’янськ і Дзержинськ (теперішній Торецьк), щоб слухати. Мешканці Донбасу часто скаржились, що їх не чують. Тому я прийшла до них не стільки слухати, скільки почути. Говорили не всі охоче. Старше покоління ставилося до мене з підозрою. Дехто навіть казав, що мене найняли якісь спецслужби, щоб вивідати інформацію. Вони були налякані, адже війна ще досі триває. І ніхто не може дати гарантії, що вона не повернеться в їхнє місто знову. Люди похилого віку переважно не підтримують Росію, утім, українську владу вони теж не підтримують. Їм би тільки одне – аби не стріляли, аби якнайшвидше припинилося це пекло навколо. Вони досі набирають воду у всі відра, банки, пляшки і все, куди можна налити бодай трохи води. Мій тато теж так робить, він теж пережив війну, з усіма її наслідками.

Поблизу Щастя

Молодь говорить багато і вільно, вони геть не мають страху. Їм у цьому житті вже немає чого боятися, бо те, що вони бачили, те, що пережили, те, чим ділилися радо зі мною, змусило їх подорослішати за лічені місяці, тижні, дні. Вони розказували, як падали бомби, говорили, що в якийсь момент бойові дії, вибухи і постріли стають буденністю і на них уже ніхто не звертає уваги. Вибухи – це не страшно, страшно стає, коли виходиш одного дня на вулицю і не зустрічаєш жодного перехожого, жодної живої душі. Тоді час рухатись. Куди? Туди, де приймуть, де є родичі або друзі сім’ї. Туди, де не стріляють. Поки що. А коли гради полетять і на це місто чи село, тоді треба йти далі. Треба бути готовим рушити щохвилини, мати зібраний рюкзак і найнеобхідніше під рукою. Треба йти довго, не їхати навіть, а йти. Битими дорогами, розірваною залізницею, переходити річки з важкими торбами і псом. Бо як же лишити пса?

Поблизу Щастя

Діти, не інакше як діти, бо деяким заледве виповнилося тринадцять років, розказували мені те, що їм довелося пережити, наче якісь пригоди, вичитані з книжки або побачені в кіно. Вони мали усміхнені обличчя і гострі жарти. Від того почуте ще більше вдаряло мені в голову, мозок блокувався і не хотів сприймати інформацію. Вони не мали страху, але мали втрачене дитинство. “Я не боявся зовсім. Який смисл боятися? Якщо бомба впаде на твій дім, ти все одно нічого з тим не вдієш. То як доля або випадок – чуєш звук і думаєш, пронесе і цього разу чи ні”, – розказував ще геть юний хлопчина.

Поблизу Щастя

Війна багато чому їх навчила. Найперше тому, що залишатися бездієвими відтепер не можна. Тому вони об’єдналися у громадську організацію із затишною назвою “Теплиця”, щоб допомагати відбудовувати зруйновані будинки, проводити час разом, вчити українські традиції, запрошувати до себе письменників, музикантів, культурних та громадських діячів. Це нове покоління, яке знає ціну життя і свободи.

Трохи далі від Слов’янска, проїжджаючи Костянтинівку і кілька блокпостів, я дісталася маленького містечка Дзержинськ, де частково пройшло моє дитинство. Я хотіла почути також тих, які є надто близько до лінії фронту, які чують щодня вибухи і постріли, які так само хочуть лише одного – тільки б не стріляли, і часто ненавидять і перших, і других, тих, хто невтомно гатить по їхніх нервах кулями та бомбами. Говорячи з мешканцями Дзержинська, я зробила висновок, що місто поділене порівну. Тобто серед жителів містечка уживаються дві кардинально протилежні думки. Більше того, дві різні позиції є в одній сім’ї – у чоловіка і дружини, однак це не заважає їм жити й далі під одним дахом. На моє питання, чи вони не сваряться з цього приводу, чоловік сказав мені: “Уявіть, що Ви любите чай без цукру, а Ваш чоловік – з цукром. Ви що будете через це сваритися? Це питання смаку і не більше”. “Вони всі однакові, по обидві сторони, різниці немає. Усі продажні, всі брешуть і п’ють безбожно”, – пояснював далі він.

Поблизу Щастя

Мені довелося почути багато чого про військових. Того, чого я б воліла не знати. Про це говорять вголос, правда за зачиненими дверима, бо ж українські військові тримають місто. Їх часто сприймають не інакше, як окупантів. Тих, що прийшли забрати їхні землі. Люди ж хочуть, щоб їм просто дали спокій, повернули їхнє мирне життя, тихе існування, яке вони мали до того. “У всьому винний Майдан”, – майже всі повторювали мені. Я їх слухала, сказала ж, що приїхала, щоб дати їм виговоритись дати відчуття, що їх чують. Що б я не говорила на захист української сторони, тут би не почули. Адже не кожну стіну треба пробивати кулями.

Поблизу Щастя

Я їхала далі на край міста, де починалось селище Кірове. Потім ішла довго пішки, бо автобуси туди вже не їдуть, однак люди там ще живуть. Я чула постріли і вибухи, але мені казали, що це тихо, бо на свята сторони оголосили перемир’я. Для них це теж уже буденність і для малих дітей, які ходять попри все в садок і до школи. Снаряди розриваються, а життя триває. Чого не їдуть звідси? “Ми поїдемо, коли вже буде геть погано. Просто віримо, що це все скоро закінчиться”. Я не знаю що сказати молодій мамі з маленькою дитиною, яка живе у флігелі з обваленими стінами і не має, чим топити пічку, бо й чоловіка не має, не має і сили нарубати дров. Уже й газети закінчились, щоб розтоплювати. Я дала їй лише свою книжку на випадок, якщо вже зовсім нічим буде топити. А ще свій номер телефону, якщо раптом вирішать залишити рідний клаптик землі, до якого вони наче прибиті невидимими силами чи великим потрясінням.

Поблизу Щастя

Поверталась назад я геть хвора, сподіваючись, що це не той грип, від якого кожен день помирали того року люди, наче цій землі мало війни. Я довго не могла оговтатись від усього почутого і побаченого. Потребувала ще багато часу, щоб переосмислити все і позбутися снів, у яких на мене падали бомби, а я не знала, розірвуть вони мене зараз, чи пощастить…

Поблизу Щастя

11.02.16

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down