Перша спроба

Photo by Kelly Sikkema

Є один роман. Про нього знають усі, хто знає хоч трохи мене. Він є недописаним. І лишається таким уже без зайвого сім років. Сім довгих років. Пишу це, перераховую на пальцях, і сама ледве вірю. Пальці показують вісім. Але ні, перший рік я ж виношувала тільки задум. Його я рахувати не буду.

Кожного року я мала рішучий намір цей роман завершити. Неважко здогадатися, що цей план я щороку провалювала. Не без самоїдства. Куди ж без нього? Однак щоразу я знаходила купу виправдань для себе: революція, війна на Донбасі, робота (адже цей час я мала на щось жити), вихід «Країни У», дописування «Будинку із сірників», навчання, знову робота, переїзд у Київ, ще одне навчання, публікування «Будинку із сірників», знову навчання. А далі те, де хвилі вгору-вниз перетворюються на пряму лінію – смерть мами – – –

Ще за інерцією я продовжувала два місяці навчання у Стокгольмі, аж поки йти на заняття ставало вже несила. І навіть якщо фініш був на відстані простягнутої руки, я не могла більше. Я хотіла побути наодинці. Бути далеко від людей і обов’язків перед ними. І якщо разом, то з однією лише людиною, яка дає стільки розуміння і підтримки, що здатна допомогти мені повернутися до себе. І я повертаюся.

Сиджу за білим письмовим столом, чую птахів за вікном, запалюю свічку, поправляю у вазі квіти і думаю. Тут я можу зачинити двері, заховатися від світу і багато думати. Я знаю, що маю на це час. І маю право врешті нікуди не поспішати.

Photo by Kelly Sikkema

Я думаю про те, що в якийсь момент той шлях, яким я ішла, розійшовся на дві дороги. Я пішла праворуч, адже була переконана, щоб написати той роман – найважливіший роман мого життя, як я тоді думала! – мені бракує знань. Я починала з літніх шкіл, і розуміла там, як багато я ще не знаю. А тому продовжувала навчання на різних програмах, аж поки не заїхала у Швецію. Чи отримала я зрештою ті знання, яких прагнула? Чи погамувала свою спрагу? Чи взнала те, що допомогло мені завершити роман? НІ. Однозначно ні.

Безсумнівно я дізналася й навчилася багато чого іншого. Ще глибше зрозуміла, скільки всього я ще не знаю. І певно вже ніколи не дізнаюся. Бо далі цим шляхом я йти не хочу. Бо це не я. Це все було лише ідеальним виправданням, чому я все ж не працюю над романом. Я була переконана, що працюю над ним. Тільки в інший спосіб. А ще на цьому шляху я кілька разів казала собі, що взагалі не мушу його дописувати. Що й писати більше я не мушу. Над тією думкою я плакала, заспокоювалася і йшла далі.

Photo by Kelly Sikkema

Так, смерть мами. Вона нестерпно болить і з тим я відкриваю старі записники, ставлю дату й пишу. Пишу про те, що не можу більше писати. А те, що пишу є сміттям. Пишу про те, що певно ніколи не завершу цей роман про Анну. Так  називаю його я й усі, хто хоч трохи знає мене: «Я пишу роман про Анну», «Євгеніє, як там твій роман про Анну?», «Ти вже дописала свій роман про Анну?»…

Ні, не дописала. І не знаю, чи колись допишу. І про це я пишу далі у своєму щоденнику. Тим часом змінюю назву роману. Це лише на той випадок, якщо я колись захочу його дописати.

Photo by Kelly Sikkema

Але вже пізно. Закриваю зошит і їду до Ерди. Їй 92 роки. Нам завжди є про що поговорити. Вона відкриває старі сімейні альбоми. За ними нотатник, у якому вона записала смішні ситуації чи вислови її онуків. Добре, що вона це все записала ще до того, як почала втрачати пам’ять. Ми на тому погоджуємося і сміємося над записаними жартами. Уже третя ночі. «Спробуймо заснути?» – питає Ерда. «Так, спробувати ми можемо!» – хоч і знаю, що до п’ятої ранку ці спроби можна облишити.

Допомагаю їй піднятися в кімнату і лягти у ліжко. Читаю їй одну з книжок, які лежать на нічному столику. Відчуваю, як поряд із нею час набуває зовсім інших властивостей. Стає якісно іншим.

– Ердо, ти боїшся смерті?

– Я не боюся смерті, але боюся вмирання. Самого процесу вмирання.

Думаю про маму і її одні з останніх слів: «Ніколи не думала, що вмирати так боляче».

– Тому що не знаєш як це?

– Так, боюся цієї невідомості. Адже всі, хто вмер, забрали таємницю із собою. Ніхто звідти не повернувся, щоб поділитися із нами.

– Кожен має проходити цей шлях самотужки. Немов відправлятися у космос. Часом це боляче, а часом зовсім ні.

– Мені подобається, як ти це порівнюєш з відльотом у космос. Я б хотіла так про це думати.

– Ердо, чи ти боїшся залишати своїх дітей та онуків?

– Ні, цього я зовсім не боюся. Вони вже дорослі і мають своє життя. До того ж, це зовсім нормально вмирати. – Вона замовкає на кілька секунд, – але тепер ти мусиш іти спати!

– Так, я скоро піду.

Вимикаю світло і залишаюся біля її ліжка на стільці. Ерда вмикає його згодом знову.

– Це так добре, що ми можемо про таке з тобою говорити. Не з кожним можеш говорити про смерть. Але зараз ти дійсно мусиш іти спати. Мені ніяково, що ти через мене не спиш.

– Я вже йду. А ти спробуй заснути. У разі чого я поруч.

Photo by Joanna Kosinska

Я йду у сусідню кімнату, вимикаю світло і чую вже ранкових птахів. Думаю про Ерду, маму і Анну. Про те, що я тоді пішла не тим шляхом. Треба було брати ліворуч. Адже який із мене інтелектуал!? Мені це до смерті нудно. Проте, мені ніколи не нудно говорити про смерть. І життя.

Де мої чернетки й записи? На чому я тоді зупинилася? Так, сім років тому. Я ще встигла записати наші відвідини Анни перед тим, як вона померла. Про її похорон уже не писала. Але писала про неї, коли вона вже не приходила до тями. Наш останній до неї візит. Яким було її життя? І якою смерть? Анно… Мамо… Ердо…

Ерда стоїть на порозі. На порозі смерті і моєї кімнати. Вона так і не може заснути, хоче зачинити у мене двері, щоб я хоч трохи поспала.

– Ердо, – озиваюся я зі свого ліжка.

– О, ти не спиш! Я певно знову спущуся вниз, хочу зробити собі кави.

– Якщо хочеш, ми можемо поснідати разом.

– А це вже час сніданку?

– Так, уже цілком сніданковий час.

Я роблю каву для нас двох, нарізаю хліб, виставляю з холодильника масло й варення. Ми слухаємо птахів і дивимося, як сонце поволі підіймається і заливає собою гори і ліс.

– Я спала?

– Ні, ти ще не спала. Але можливо, тобі вдасться заснути пізніше.

– О, я дуже на це сподіваюся.

Photo by Kelly Sikkema

Ми прощаємося, я їду від неї й одразу повертаюся до свого записника. Хочу занотувати все, що надумала тієї ночі. Перш ніж таки піти спати. Так, а ще іншу назву роману. На випадок, якщо я колись захочу його дописати. Я собі цього більше не обіцяю, але раптом. Написати його так, як я це вмію. Без історичних даних, зайвих навчань та пройдених програм. Написати його для себе. У першу чергу для себе. Аби не забути тих, хто допоміг мені вчасно повернутися до потрібного шляху. Аби не забути, як я люблю писати. Як я люблю…

 

…і просто писати.

 

19.03.2020

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down