Один великий огірок

 

Photo by Mockup Graphics

Якось моя знайома запросила мене до себе погостювати у невеличке село в кантоні Берн. Я саме готувалася до видання роману «Будинок із сірників» і вкотре поверталася до своїх чернеток недописаного роману про Анну. Спокійна місцевість, затишна квартира з видом на Бернські Альпи, які можна було споглядати з балкона у безхмарні дні, – усе це створювало ідеальні умови для зануреної роботи. І я дійсно поринула з головою у свої нотатки, тези й розписані плани майбутніх розділів. Були дні (і тут варто зазначити, що це було за два роки до пандемії й самоізоляції), коли я взагалі не виходила надвір. Мені вистачало балкона, з якого я слухала стрімкий потік маленької річки поблизу і вдивлялася у віддалені обриси Альп. Часом я навіть змушувала себе йти в магазин за чимось дрібним, аби не забути, що мене оточують інші люди і я все ще живу у соціумі.

Одного такого дня я мусила вести внутрішню боротьбу, перш ніж переступити поріг і вийти назовні. У холодильнику я мала все необхідне, хіба бракувало огірка. Але відриватися від роботи і йти за одним огірком, хай навіть і одним великим огірком, мені геть не хотілося. Помучившись кілька хвилин, я все ж взулася і пішла.

Пряма дорога вела одразу до залізничної станції. За кілька метрів перед нею варто було звернути ліворуч і пройти кілька кроків до магазину. Загалом похід у магазин займав кілька хвилин, але не цього разу. Щойно відійшовши від будинку, я побачила на тротуарі маленьку дівчинку. Вона вибігла з провулка в самому памперсі, із розмазаним шоколадом навколо рота. Я побачила, як вона наближається до дороги і як в той час по дорозі наближається до неї великий трактор. Щодуху побігла до неї, аби вчасно її зупинити. І навіть у цей критичний момент я не забувала, у якій країні знаходжуся, тримала в голові, що не можу просто смикнути дитину за руку або ж вхопити її. А тому підбігла і стала між трактором і нею, розкинувши руки, немов ловець у житі, так щоб відділити її від проїзної частини. Дівчинка слухняно відійшла далі від дороги. Я спитала її, де її батьки, але вона не розуміла літературної німецької, а я не говорила її діалектом.

Ми дивилися одна на одну, аж раптом показалася здалеку жінка ще з однією дитиною, яка швидко бігла в наш бік.

– Це твоя мама?

Мала мовчки посміхалася своєю шоколадною посмішкою і показала пальцем у бік залізниці.

– Зараз мама тебе забере, вона вже близько. А поки вона добіжить, я побуду поруч.

Я знала, що дівча мене зовсім не розуміє, але мусила бодай якось її відволікти. Коли до нас наблизилися жінка з іншою дитиною, виявилося, що це зовсім не її мама. Вона просто поспішала на поїзд, який уже наближався. Мала ще веселіше засміялася і показала пальцем на швидкий поїзд, який перетинав дорогу. Я оніміла. У моїй голові одразу намалювалася задачка з математики. Поїзд рухається N км/год., маленька дитина біжить йому на зустріч N км/год. Скільки потрібно часу, щоб вони зустрілися в одній точці (особливо коли нікого немає на вулиці, як і жодних перешкод для малої)?

– Oh, mein Gott!

Я перевела подих, відмахнула розв’язання задачі в голові, і знову взялася до розмови з малою, аби знайти врешті її батьків. На щастя, той поїзд привіз її сусідів, вони наближалися до нас зі станції і впізнали дитину. Сказали, що вона часто тікає з двору. Пообіцяли відвести її до батьків і розказати те, що сталося. Я ж пішла далі по свій огірок.

Photo by Charles Deluvio

Повернулася до квартири, поклала великий огірок на стіл і ще довго дивилася на нього. Завдяки йому умови математичної задачі не втілилися в реальність. А тому цей огірок був вартий того, аби присвятити йому окрему розповідь.

 

23.05.20

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down