Навздогін за Бігунами

навздогін за бігунами

В українському перекладі, над яким чудово попрацював Остап Сливинський, книжка вийшла ще в далекому 2011 році. Для мене, тим не менше, вона й досі залишається актуальною, може, через власний постійний рух, чи то пак біг. Тому й вирішила спробувати в наступному дописі наздогнати “Бігунів” польської авторки Ольги Токарчук. Недарма кажуть: спіймав, не спіймав, а побігти можна.

Польський читач побачив роман Ольги Токарчук “Бігуни” на початку жовтня 2007 року. Уже у 2008 році книжка отримала нагороду Ніке, яка є однією з найпрестижніших книжкових премій у Польщі і спрямована на популяризацію сучасної польської літератури. Роман-переможець обирає журі серед 20 найкращих сучасних польських книжок.

Українському читачеві випала нагода познайомитися з книжкою Токарчук у 2011 році. Її визнання стає зрозумілим одразу ж після прочитання кількох сторінок роману. Особливий стиль письма захоплює своєю легкістю. Будова роману є не менш цікавою. Твір складається з різних за розміром і вмістом кавалків, немов розкладене на частини тіло, яке навіть після цього не перестало бути єдиним цілим. До цієї метафори авторка вдається у романі неодноразово, чим зумовлює невимушене ототожнення книжки з людським організмом.

навздогін за бігунами
Мандрівники – це люди, які так чи інакше знаходяться у пошуку і, врешті, віднаходять…

Герої Ольги Токарчук є мандрівниками за стилем життя або ж за своєю сутністю. Це люди, які так чи інакше знаходяться у пошуку і, врешті, віднаходять дещо важливе, може, навіть не те, що шукали від початку. Нехай кожен з них шукав щось своє, але знаходять вони при цьому себе. “Але це не книжка про подорож. У ній немає описів пам’яток чи якихось місць. Це не щоденник мандрівки й не репортаж. Я швидше хотіла придивитися до того, що значить подорожувати, рухатися, переміщатися. Який у цьому сенс? Що це нам дає? Що це значить”, – пише авторка у вступі до польського видання (O. Tokarczuk, Bieguni, Kraków 2008).

Манера оповіді Токарчук невибаглива, мова твору є проста і ненав’язлива. Авторка не намагається у чомусь переконувати читача. Вона не дає оцінки своїм героям, не аналізує їхніх вчинків, а дозволяє кожному бути собою. Це дає змогу і самому читачеві не оцінювати, а сприймати все як є. Як вдається приймати наявність часових поясів, кордонів, чергування дня і ночі. Ольга Токарчук є прозорою у своєму творі, але разом з тим її присутність можна вловити між слів і рядків. Вона розчиняється в численних історіях, кожна з яких, складається враження, відбувається на межі вигадки і реальності, на перехресті сну і дійсності, відгадати неможливо. Вона не виносить нікому вироків і не вкладає в характеристики, не аналізує те, що відбувається навколо, а просто констатує, конспектує, занотовує з самого життя. Вона просто є. Вона просто оповідає історії, побачені нею з-за чийогось плеча або почуті зі сусіднього купе. Це історії звичайних людей, і чим більше вони є звичайними, тим сильніше впізнаєш в них себе, своїх близьких, родинно чи територіально – не має значення. Однак незмінним лишається відчуття, що з цими героями ти можеш перетнутися на сходах житлового будинку, спускатися разом у ліфті або ж сідати в один трамвай. Вона розказує звичайні історії звичайних людей, чим робить їх уже особливими, адже вибрала саме їх, прописала на своїх сторінках, зробила вербальними, закарбованими в пам’яті. А далі, кожен вже може сам ті історії продовжувати у власній свідомості безкінечно, вплітаючи свої власні, або ж так само випадково чи спеціально підслухані чужі. Вона немов закликає своїм твором бути уважним до життя як такого, відчувати його в повсякденні, не пробігати повз нього, женучи в нестримному потоці натовпу, а вихоплювати, висмикувати яскраві епізоди, немов кольорові перлини нанизувати на єдину нитку – буття.

Епізодичність книжки особливо заворожує. Читач до кінця не знає, кого з героїв він зустріне на сторінках книжки ще, а хто загубиться в коридорах перших розділів. Проте, Токарчук таким чином створила голографічну картину життя, яке і є за її ж висловом, нічим іншим, як сукупністю деталей, дрібниць, епізодів. Від цього усвідомлення стирається різниця між історією протяжністю в 10 сторінок та історією на півсторінки, адже кожна сприймається самодостатньою і цілісною. Іноді є неочікуваним повернення до оповіді, яка вже начебто відбувалась. Це як випадкові знайомі, яких випадає зустрічати в житті більше, ніж один раз. І чим різкіше авторка обриває чергову оповідь, тим спокійніше вдається переходити до наступної. Немов наполягає на тому, що треба рухатись вперед не озираючись, не чіпляючись за прочитане, пройдене. Тоді стає в один момент зрозумілим, що життя не завжди є логічним і викінченим. Навпаки, є лише епізоди, від яких треба легко відштовхуватись і йти далі, навіть бігти. І читач вже і сам біжить, прямуючи за думкою письменниці, яка зрештою ні до чого не приводить, окрім як до кращого розуміння себе, світу, себе у світі.

токарчук бігуни
Подорожні шукають себе, інших подорожніх, якихось відповідей

Ольга Токарчук своїми небуденними історіями показує, що можливим є і одне, і друге. Можна мати сталість, перебуваючи в постійному русі, перетинаючи кордони і часові пояси, як це роблять герої її численних історій, а можна, перебуваючи у сталості, відчувати внутрішній рух. Так, сидячи у зручному фотелі і тримаючи в руках роман “Бігуни”, навіть не просто тримаючи, а власне, бігаючи очима по рядках, проживати ті маршрути, як внутрішні, так і зовнішні, які долають персонажі книжки.

Подорожні шукають себе, інших подорожніх, якихось відповідей. Вони відправляються у далекі країни, описують великі кола, іноді щоб повернутись, а іноді, щоб просто бути в русі. Немов зупинитись, означало б для них дозволити м’якому ґрунтові поглинути їх. Роман “Бігуни” показує цих людей, які жили в різних територіальних площинах і часових проміжках. Однак усі ці непов’язувані на перший погляд особи, ті, що змінили хід історії і ті, що не залишили по собі жодного сліду, хіба законсервовану в розчині нирку, творять цілісний візерунок, картину світу, карту життя. Ми бачимо, що так чи інакше всі вони пов’язані між собою, більше того, ми теж відтепер пов’язані з ними, адже стали на короткий час свідками їхній історій, немов самі долучились до історії.

токарчук бігуни
Вийти за межі, щоб злетіти в небо…

До того ж, мандрівка, яку пропонує здійснити Ольга Токарчук, є не тільки географічною, вона перетинається з мандрівкою фізіологічною. Ми маємо змогу побачити людське тіло у розрізі і пересвідчитись, що воно є неймовірно складним механізмом, але минущим, тлінним. А тому припинення життєдіяльності, власне, смерть, є досить звичним і буденним явищем. Отож і стає ця пожорож необхідною, адже дає розуміння тимчасовості і того, що людині ніщо не належить так по-справжньому. Тому й не варто було б прив’язуватись до місць, людей і книжок, навіть таких книжок, як ця.

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down