На крилі літака

на крилі літака Є Сенік
Photo by Eugenia Senik

Дуже хочу поділитися своєю радістю, адже були часи, коли я ділилася з вами смутком. Багато хто з вас був свідком початку мого шляху і підтримував мене різними способами. Та попри неймовірні труднощі буває так, що все навколо складається дуже добре. Здається навіть, що краще бути просто не може. Це відчуття з’являється найперше через те, що перед тим було пережито багато втрат і важких моментів. Настільки важких, що зміни на краще видавалися утопією. Мало вірилось, що випробування закінчаться бодай на короткий момент, щоб перевести подих. А потім раптом поволі літак, що входив у круте піке, почав вирівнювати політ. Кожен сантиметр вгору прирівнювався кілометру. Такі відчуття, коли думав, що вже все — пропав. Що літак таки розіб’ється об землю і життя закінчиться.

на крилі літака Євгенія Сенік
Photo by Eugenia Senik

Коли я зважилась переїхати в Київ, не думала, що на мене там чекає щось добре. Була готова до випробувань і нових форс-мажорів. Аж ні, життя в Києві, ті нові зміни, були неперевершені. І тому я з острахом збирала нові валізи. Знала, що робота у Швейцарії не буде легкою, дуже мені не хотілося кидати академічне середовище Києво-Могилянської академії, освічених та інтелігентних людей у своєму оточенні. З моменту від’їзду треба було призвичаюватись до нового середовища і фізичної роботи. Я не була впевнена, чи подужаю. Але влилася у робочий ритм дуже швидко, французька мова витіснила поступово навіть думки українською. Виклики під час роботи з бездомними давали великий потенціал особистісного росту. За два з половиною тижні я пережила стільки емоційних струсів та зон турбулентності, що часом ледве втримувала кермо. Але все ж я його втримувала і кожного разу знову вирівнювала свій літак.

на крилі літака євгенія сенік
Photo by Eugenia Senik

Фізична робота, прогулянки на свіжому повітрі, хороша здорова їжа, чудові умови проживання, красивий вид з вікна, невеличкі подорожі — це все допомагало швидко відновлювати емоційний стан і встигати неймовірно багато. Два з половиною тижні — немов півроку. І я вже вкотре боялась міняти місце і їхати в мистецьку резиденцію. Надто все було добре, про все подбали за мене, потрібно було лише працювати і ні про що більше не думати. У Ле Льоклі (сусідньому місті від Ла Шо-де-Фон) я знала, що вже муситиму забезпечувати себе сама. Переживала про те, чи потягну харчування тут, адже мені надали лише житло, а ціни на продукти в Швейцарії космічні. Однак спільнота, де я працювала, вирішила мені дещо допомогти. Вони зібрали мені в дорогу таку гуманітарну допомогу, що я могла б прожити ще кілька місяців з тими харчами навіть на безлюдному острові, докуповуючи хіба свіжі овочі, фрукти і сир.

на крилі літака євенія сенік
Photo by Eugenia Senik

Отож в понеділок я заїхала в резиденцію. Була готова до маленької затишної кімнати й інших митців по сусідству. Жінка, яка керує мистецькою резиденцією (неймовірно схожа на Бьорк), показала мені кімнату, де я спатиму, а потім решту квартири. Сказала, що цей місяць я тут житиму сама. Вона розказала всі нюанси проживання, дала ключ і побажала приємної роботи. Я ж іще кілька годин відходила від радісного шоку — несподіваного підйому, немов різкого виходу з мертвої петлі. Це коли здається, що краще бути не може і вище ти вже не злетиш, коли тішишся тому, що маєш і дякуєш Богові щодня і щоночі, що все саме так, а не інакше, а в подарунок отримуєш ще додаткові злети. І тут згадуються одразу Йов з його випробуваннями і Соломон, який попросив у Бога лише мудрості, а отримав значно більше.

на крилі літака євгенія сенік
Photo by Eugenia Senik

Я живу відтепер у будинку, якому більше ніж 200 років. Раніше це була маленька годинникова фабрика, яка належала одній родині. На першому поверсі, де зараз перебуваю я, власне жила сім’я, а в решті будівлі виробляли годинники. З часом індустріальний розвиток призвів до банкрутства маленьких сімейних годинникових фабрик. Будинок зайняли інші власники, аж поки його не викупило подружжя митців. Вони його відреставрували до ідеального стану, не дивлячись на те, що він дуже-дуже старий. Подружжя зайняли верхній поверх, а нижній вирішили надати митцям з усього світу, щоб вони могли спокійно працювати і творити.

на крилі літака євгенія сенік
Photo by Eugenia Senik

Нижче є ще майстерня, в якій можуть працювати художники чи скульптори. Мені ж цілковито вистачає трьох кімнат зі світлою кухнею і мистецьки оформленою ванною кімнатою. Це втричі більше, ніж я очікувала. Пишу ж зараз у великій просторій вітальні на крилі літака. Це є стіл. Видно, що це будинок митців. Стіл має форму крила літака й наче обшитий сталлю. На ньому стоїть ще один маленький літачок, а в кожній кімнаті на комодах розкладені креслення різних деталей літака. Я обожнюю літати і літаки, а тому це для мене така невимовна радість писати роман на крилі літака!

на крилі літака євгенія сенік
Photo by Eugenia Senik

Щоб літати, варто на це відважитись і скинути зайвий баласт. Мене питають тут, чи важко жити постійно з валізами, без речей, які нагадують про певні періоди життя або близьких людей. Я відповідаю, що навчилась не тягти за собою тягар спогадів, байдуже хороших чи поганих. Щоб відірватись від землі, треба зуміти відпустити багато чого, що прив’язує до конкретного місця, клаптика землі. І те, що я не маю свого постійного дому, дає одночасно можливість мати дім в різних місцях. Я навіть призвичаїлась адаптовуватись до нового місця за один день. Швидко розпакувати кілька валіз із найбільш необхідним і все — я вдома.

на крилі літака Євгенія Сенік
Photo by Eugenia Senik

На наступні 5 тижнів цей старий будинок з великою історією буде моїм домом. І я звикаю відтепер до нової думки — я все це заслужила. Звикаю до нового відчуття висоти. Більша відповідальність і більший ризик — так. Але які навколо відкриваються краєвиди! Заради цього варто було відірватись від звичного місця й ілюзорно стабільної роботи, і бодай спробувати злетіти вгору попри вроджений страх висоти. Тепер я точно знаю, що можна бути щасливою (ні, дуже щасливою), займаючись улюбленою справою. Треба просто одного дня прийняти рішення і взяти на себе за нього відповідальність. Бути готовим до злету так само, як і до падіння. Але не дати ані обставинам, ані людям навколо себе зламати чи похитнути. І навіть коли всі говоритимуть у два вуха, що ти помиляєшся і робиш необдумані вчинки, що варто нарешті зайнятися серйозною справою, я скажу, що треба слухати лише своє серце. Бо це воно, а не люди навкруги, зможе підняти високо в небо і привести до нових незнаних земель. І тут треба бути трохи Мойсеєм. Не в сенсі вести за собою народ, а йти до Обіцяної Землі, яка тече молоком і медом. Сумніватись — втрачати пильність і висоту на деякий час, але віднаходити в собі невтомно віру. Вірити, що Обіцяна Земля існує, і ти рано чи пізно до неї дійдеш.

на крилі літака євгенія сенік
Photo by Eugenia Senik

Відтепер щодня я вчуся вірити, що я це все заслужила. Цією думкою, я хочу обшити свої крила, немов найміцнішою сталлю. Позаду було надто багато випробувань, надто багато зон турбулентності. Іноді пройдений шлях, немов зайвий баласт, заважає звикнути до щастя. Той баласт треба скидати. І я з глибини свого щастя бажаю, щоб кожна людина знайшла свою Обіцяну Землю, злетіла високо в небо, відпускаючи всі страхи. Життя прекрасне, хоч і складне. І треба знати своє покликання і вірити в нього попри все. Тут не буде обману чи підводних течій. Бо тут земля тече молоком і медом. Я знаю.

Із побажанням глибокого щастя, на яке заслуговує кожен, хто відважиться злетіти!

на крилі літака
Photo by Eugenia Senik

Comment section

1 думка про “На крилі літака

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down