Милість

Photo by Mahmudul Hasan Shaon

У нашому місті ніколи не було достатньо лавок. У дворах вони ще були, а от на площі чи в парках про лавки нагадували лише бетонні стовпчики. Тому ми малими сідали на паркани. Металеві й цегляні паркани. Вони були вкрай незручні, але нас це мало хвилювало. Ми були захоплені нашими іграми або цілком таємними розмовами. Металеве жердя парканів з часом виблискувало так, як носи/пальці/вуха найпопулярніших фігур різних туристичних міст. Це ми натирали його до блиску своїми сідницями.

На шкільному майданчику певно хтось з такого жердя падав, розбиваючи собі чоло й ламаючи руки, тому нам забороняли на ньому сидіти. Нам навіть забороняли перелазити через паркан, який відгороджував найближчий шлях до школи. Але ми знаходили інші, вищі й ще більш небезпечні, аби натирати і їх своїми напівдорослими розмовами або ж перелазити через них, скорочуючи шлях.

На нашому подвір’ї біля дому було достатньо лавок, але впродовж дня їх займали літні люди з їхніми безкінечними плітками. Навіть якщо нам вдавалося захопити зранку якусь вільну лавку, вони приходили і проганяли нас з нечуваною легкістю. Ми їх не любили, вони були нашою ворожою силою й опозицією. Їх усіх ми зневажливо називали «бабки». Протистояння посилилося, коли ми подорослішали й засиджувалися у дворі з друзями до пізньої години. Тоді ми й могли захопити ці дерев’яні і зручні лавки. Ми голосно сміялися, жартували, часом співали, а часом верещали (коли за нами ганялися хлопці). Тоді хтось із «бабок» не витримував і кричав нам чи то з вікна, чи то вже наближаючись до нас. «Ану, гайда, гайда звідси!» Цю бабцю ми назвали «бабка-гайдачка». За її розпорядженням наші лавки сусіди знімали на ніч, залишаючи нам металеві чи бетонні стовпчики.

Покидаючи це місто, уже зовсім подорослішавши, я відправлялася на навчання. Тоді я думала, що відсутність лавок у місті – це покарання. Це означає, що нам не раді, нас не хочуть бачити на подвір’ї, у парках, на площі. Однак у наступному місті лавок було вже більше. Їх не вистачало всім охочим посидіти теплими літніми вечорами в парку, але все ж їх було помітно більше. І лише подолавши відстань у більш ніж 1000 км, перебравшись в інше місто, я побачило, що лавок може бути достатньо для всіх, так само як і кав’ярень.

Але найбільшим відкриттям стало для мене зовсім інше – це газони з травою, на яких можна просто лежати! Варто було вперше виїхати за кордон, узявши курс на захід, як моє уявлення про світ і свободу змінився назавжди. Я побачила у Варшаві не тільки лавки на даху бібліотеки, де читачі можуть перекусити поміж дерев і квітів; я бачила також великі газони в місті, на яких можна лежати, читати книжки чи просто загоряти.

Приїхавши в Луганськ, я розказала про це на одному із сімейних свят, де зібралося багато гостей. Тоді одна маленька дівчинка (дочка друзів сім’ї) з великими очима, сповненими чистого подиву, запитала мене: «І там немає битого скла чи голок від шприців? Там дійсно можна ходити босоніж і навіть лежати?» Її глибокий подив і простодушні питання запам’яталися мені дотепер.

З того часу я відлітаю все частіше і далі від дому, ходжу босоніж галявинами й міськими газонами Німеччини, Італії, Швейцарії і Швеції. І щоразу, коли я лежу на траві посеред міста, згадую ту дівчинку і розважаю про милість. Я торкаюся трави і думаю, що тепер це моя винагорода. Моя тиха радість і втілення внутрішньої свободи. Певно лиш ті, хто був позбавлений дерев’яних лавок і чистих газонів, приймають цю милість із таким солодким хвилюванням і глибокою вдячністю.

Я ж лежу і мрію про милість для всіх. Про зелену траву і чисті галявини посеред міст. Мрію про те, щоб усі живі істоти були щасливі.

 

18.04.2020

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down