Мовчання

Євгенія Сенік, мовчання

Можна я скажу? Скажу про свої почуття. Можна я буду про це говорити кожного дня, говорити, коли захочу. Я люблю це життя, люблю цей світ, людей…

Усіх людей, людство загалом. Я дивуюсь усім фарбам життя, воно таке щедре на подарунки і приємні несподіванки. Воно не боїться щомиті показувати, що любить нас і радіє нашій присутності на цій землі. Чому мовчимо ми?

Евгения Сеник, молчание

Ми звикли мовчати про свої почуття. Чого ми боїмося? Того, що нас не зрозуміють, не почують чи боїмось залишитись без бажаної відповіді? Наше мовчання триває, а в цей час спливає життя. Воно не вмовляє нас відкриватися, а просто іде туди, куди йому потрібно, у той час, коли ми так ретельно приховуємо слова, які ось-ось зірвуться з вуст. Ми так майстерно вдаємо байдужих, спокійних, коли серце виривається з грудей, підкошуються ноги і все тіло тремтить, наче у лихоманці. Але ж ми продовжуємо тримати непохитну стійкість мовчанки.

Сеник Евгения

А я скажу: Я люблю вас усіх! Скажу зараз, бо що як потім не зможу, або просто буде вже пізно і недоречно. Бо може знову у дію ввійдуть якісь безглузді забобони. Не ті обставини, хтось завадив, не прийшов час – якими ж смішними є ці виправдовування, якими є вони незначними.

Чому, коли кричить усе всередині, ми так вперто мовчимо? Чому не говоримо оточуючим нас людям, що вони є дорогими для нас, що ми цінуємо їхню підтримку і, врешті решт, що любимо їх? Ні, ми за звичкою тримаємо мовчанку.

Сенік Євгенія

Часом мучимося і переймаємося, що нас не зрозуміють. І коли приходить та довгоочікувана мить, що робимо ми? Віддаємося хвилі почуттів, що захоплює, накриває з головою і кидаємося в обійми? Ні, ми йдемо. Ми йдемо, із волаючим голосом усередині: ПОВЕРНИСЬ! Ми йдемо…

Від кого ми біжимо? Адже були так близько, чого злякалися і відступили? Знову піддаємося вмовлянням, що це неправильно, так не повинно бути. А я скажу, як має бути. Ми повинні жити на повні груди. І не мовчати! Тому що прийде це важке і нестерпне пізно, що нескінченно пригнічуватиме решту життя. Ми мовчимо, а життя проходить повз.

Євгенія Сенікобиленко

А якщо б ми знали, що живемо на цій землі останні дні. Як тоді вчинили б? Ми б відкрили свої почуття з думками «мені нема чого втрачати», «мені все одно, що про мене подумають». А коли попереду все життя, ми себе зупиняємо, поки не настане це «пізно». Ну, так живімо одним днем. Ні, я не кажу, що кожного дня треба готуватися прийняти смерть, просто кожен день проживати по максимуму.

Отож дозвольте, я повторюсь: Я вас дуже люблю. А ви повторіть ці слова тим, хто поруч із вами. Не бійтеся, просто говоріть те, що відчуваєте. Тоді життя стане цікавішим і вже не буде оминати нас.

Евгения Сеникобыленко

Можна, я буду щодня говорити про свої почуття?..

23 серпня, 2005 р.


Photos by Anastasia Stefanenko

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down