La route

“Quand ma route est difficile, quand les autres ne comprennent pas où je vais, cela ne veut pas dire que je me trompe.” *

-Anne Lévy-Morelle

            Відправляючись у чергове своє паломництво на Схід цього разу, я зрозуміла багато незначних, але важливих речей. Лише тепер я усвідомила всю важливість поїздів і тривалої дороги. Літаки обманюють простір і ошукують час. Перевагою поїздів над літаками або тими ж авто є саме тривалість подорожі. Поїзди  рятують від післядорожніх стресів, затяжної адаптації і культурного шоку. Вони своєю неспішністю готують до чогось нового, зовсім відмінного від тієї території, де ми сіли у вагон. Довгий час подорожі говорить про велику відстань, а відстань є свідченням чисельних відмінностей тієї місцевості, куди ми направляємось. Чим більша відстань, тим разючіша буде відмінність. До того треба підготуватись, потрібен час. Тому подорож тим краща, чим вона триваліша. Іноді краще навіть розбити маршрут на етапи. Я цього теж спочатку не розуміла, коли тільки відмінили прямий поїзд «Львів-Луганськ», чим ускладнили людям і так нелегкий шлях. Я оцінила це тільки тепер. Зупиняючись на певному етапі, змінюючи поїзди в певному місті, можна побачити ту інакшість ще в самому зародку. Можна зрозуміти, як чотири години подорожі відрізняються від двадцяти чотирьох годин і як це позначається на території і людях навколо.

Є зрозумілим, що кожне місто або місце має свій характер. Але довго мені було незрозумілою важливість прийняти це місто в себе, стати хоча б тимчасово його частиною, прийняти також його характер. Тоді перебування стає гармонійним. Не варто бути занадто самовпевненим і думати, що його характер можна зламати своєю силою волі. Це не вдасться, зламається хтось інший, але не місцевість. І тут стає важливим прийняття інакшості інших, прийняття Іншого в себе і прийняття Іншого в собі. Прийняття себе як Іншого, а Іншого як себе. Це не робить нас менше собою і не забирає нашу ідентичність, це дає змогу побачити ту інакшість також у собі, а отже, прийняти її. Залишаючись собою, ми стаємо іншими. Це дає свободу і легкість. Від того вільно і легко стає навколо всім.

Уже будучи на Сході, проїжджаючи степи і поля, я не могла напитися їхньою безмежністю. Це той простір, довга відсутність якого, призводить до пекельної спраги і задухи. Я впивалась у нього очима, хотіла випити до останньої краплі, а йому так і не було кінця. У той момент я зрозуміла вплив місцевості на характер і спосіб мислення людини, про який давно чула. Я також зрозуміла причину непорозуміння тих, хто живе на великій відстані один від одного. Ми мислимо інакше. Народжені в степах мислять просто, діють прямолінійно, ідуть навпростець. Ми йдемо завжди поперед себе і перед нами ніколи немає перешкод, ідучи прямо, нікуди не звертаючи, рано чи пізно ми кудись прийдемо. Ми не маємо чіткої стратегії, майстерно продуманих планів. Ми завжди легко можемо звернути в інший бік, легко змінити напрямок, та все одно ми йтимемо прямо. Наше мислення дуже просте і пряме, але разом з тим і широке. Народжені в горах мусять знати потрібні стежки, знати, як обійти гори, піднятись у них, пройти крізь густі ліси, перейти стрімкі річки. Тут потрібне дуже складне мізкування, обдумування деталей, знання особливостей місцевості. Тому мислення є закрученим і складним. Воно є заскладним, щоб його зрозуміти тим, хто народився у степах. Для останніх же степовики здаються або занадто примітивними, або ж нещирими і навіть небезпечними, бо їм важко повірити, що люди дійсно можуть думати так просто, не маючи подвійного змісту, прихованого або підступного наміру.

Я відгадала для себе причину багатьох непорозумінь мешканців різних регіонів, а одночасно і представників різних націй і народів. Ми аналізуємо іншого своїм способом мислення. Ми приймаємо його крізь призму власного світосприйняття. Звичайно, ми його не розуміємо, а тому засуджуємо. Щоб зрозуміти іншого, треба мислити так, як він. А так як це є неможливим, бо народжені в горах ніколи не мислитимуть так, як народжені в степах, і навпаки, треба іншого просто прийняти. Треба хоча б на якийсь час стати Іншим. Ми забуваємо, що не приймаючи іншого іншим, ми не приймаємо в повній мірі себе. Але це те, з чого я почала…

Тривала поїздка відкриває безліч Інших у маленькому замкненому просторі. І то є розмаїття не просто інших людей, а інших світів. Спочатку нас було троє: азербайджанець, 58-річний інтелігентний винороб і орнітолог з Баку, що їхав на Івано-Франківщину налагоджувати співпрацю з підприємством, яке виробляє дерев’яні бочки для вина, добродушний гуцул середнього віку, батько трьох дітей, майстер по дереву, який ставить у Донецьку дерев’яні будиночки тим, хто це може собі дозволити, і я, та, що народилась у степах, яка уважно їх слухала, багато питала і подумки писала про них цю історію.

У Дніпрі до нас додалась ще жіночка, яка за годину розказала всю свою нелегку долю, яка одразу ж заповнила собою той простір, який з’являвся час від часу від тривалого мовчання. Вона підсіла найпізніше, а вийшла раніше за нас, у Вінниці, але без неї наша подорож була б неповноцінною, як організм без певної частини тіла. Вона внесла нам жвавість і контраст, говорила багато, але досить сказати  про неї те, що вона була крановщицею на трубному заводі, а у Вінниці опинилась випадково. Допомагала дочці тікати від чоловіка-цигана, який колись її вкрав, і відтоді знущався над нею і дітьми, яких було вже четверо. Вони тікали вночі, куди дивились очі, навпростець, у чому були. З Дніпропетровська опинились на Вінниччині, у глухому селі з кількох хат. Але через три місяці він їх знайшов і там, забрав дружину з дітьми, ця ж жінка лишилась у хаті, за яку треба було ще віддавати борги. Казала: мені ще рано помирати, не хочу дітям борги лишати, пожити ще трохи, щоб віддати борг. Вона весело провадила всю ту історію, а потім жартівливо додала, що у свої 62 роки починає життя спочатку. Усю ніч мені снились її приголомшливі оповіді з втечею і поневіряннями, а на ранок її полиця була вже порожня. Проте ми про неї ще довго говорили, вона продовжувала бути між нами. Говорили, що кожен з нас має свої труднощі в житті, хтось менші, хтось більші. Але суть не в тому, щоб їх не мати, а в тому, як з них виходити, яким з них виходити, як проходити крізь них, залишаючись чистим й усміхненим, як та жінка. Але найцікавіше, що знаючи один про одного багато, настільки багато, що зранку було вже відчуття цих випадкових подорожніх близькими і рідними, так що з’являлась часом ілюзія, що ця подорож буде тривати завжди, і ці люди будуть завжди поруч, ми не знали навіть імен один одного. Ми прийняли іншого як себе, ми стали Іншим, ми стали інакшими.

Той поїзд віз близько тисячі чоловік зі Сходу на Захід, він віз цілу добу близько тисячі різних світів, окремих і цілісних, він поєднав у собі нас, таких різних, роблячи такими рідними. Ми рятувались у ньому від нового культурного шоку і неприйняття тих, хто був на іншому березі. За проведені разом двадцять чотири години і за подолані вкупі більше тисячі кілометрів, ми поволі втрачали злість, агресію, непорозуміння, роздратування, нетерпимість. Вони стирались, розпорошувались і згасали. Ми висипались з вагонів і розсипались по перону, зцілені спільною дорогою.

 

* фр. Коли мій шлях є важким, коли інші не розуміють, куди я йду, це ще не означає, що я помиляюсь.

26.05.13

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down