Кожен має своїх героїв…

дім героя

…або ж героїнь. Якби мене спитали, на кого я хочу бути схожою, я би назвала не когось зі знаменитостей чи духовних наставників, а сказала б не замислюючись, що хочу бути схожою на Оділь.

Нерідко обставини вчили мене, що життя важке, а люди жорсткі й несправедливі, що друзів не існує, як і почуттів. Однак я прагнула попри все знайти щось, що змогло б мене переконати у зворотньому. Воліла бути з людьми, які попри всю важкість життя продовжують його любити, любити людей навколо, більше того, які своєю любов’ю вчать і інших любити попри все. Перше, що сказала Оділь, коли я з одним рюкзаком переступила поріг її дому п’ять років тому: “Я люблю людей”. Далі слова були вже зайві. Цю фразу вона підтверджувала своїми щоденними діями.

Оділь герой

Оділь працює у спільноті для бездомних кілька днів на тиждень як волонтер уже понад двадцять років. Вона не отримує жодних грошей за свою роботу. Разом із іншими жінками пенсійного віку вони сортують одяг, взуття, текстильні вироби й виставляють це все на продаж. Якщо є речі, які не підходять навіть для цього магазину вживаного одягу через якісь дірки чи плями і вони мають однозначно піти на утилізацію, Оділь бере деякі з них додому, щоб попрати, зашити, відремонтувати й відправити в притулок біженцям у Франції або… Французькою це називається maternité, що означає пологовий будинок, але мені дуже схоже за зовнішньою формою на певну підтримку одними матерями інших, за зразком fraternité – братерство. Словом, дитячі речі вона збирає, щоб відправити в Париж матерям, які живуть на вулиці і не мають у що навіть покласти дитину після її народження. Часто цим мамам є тринадцять або п’ятнадцять років і вони звісно самі ще є дітьми. Якось Оділь знайшла у спільноті силу-силенну в’язаних різнокольорових квадратів, вона врятувала і їх від утилізації. Вдома ми з нею красиво складали їх по кольорах і зшивали, утворюючи таким чином маленькі ковдри, у які можна потім загорнути немовлят.

у кожного свої герої

Оділь є француженкою, і хоча живе у Швейцарії понад п’ятдесят років, не припиняє допомагати французам у будь-який можливий спосіб. Такого одягу й ковдр ми назбируємо повні валізи, які Оділь пізніше передає раз на два тижні іншим людям, хто відвозить ті речі безпосередньо в паризький пологовий будинок. Тоді ми беремося за іншу роботу.

шаль

У спільноту часто потрапляють речі старовинні й унікальні. Наприклад, вишиті простирадла з ініціалами, скатертини, носовички, різні предмети одягу ручної роботи. Жінки-волонтери їх відсортовують, щоб раз на місяць влаштувати в магазині спільноти спеціальний продаж. Оділь зносить усі ці речі собі на горище впродовж місяців її роботи, а потім ми беремося все це сортувати і знов-таки, якщо треба, то прати або ж ремонтувати. Оділь зупиняється поміж роботою на секунду і питає мене: “Ти напевно думаєш, що я ненормальна”. Я кажу їй, що думаю, що вона унікальна, що інших таких людей немає, що вона одразу попаде в рай і я маю щастя вчитися в неї.

серветка

В інший день такої роботи я сказала їй, що тепер розумію, чому вона стільки часу витрачає на волонтерство, окрім всього – це також доторк до прекрасного. Разом із Оділь я маю можливість тримати у своїх руках речі рідкісні й неперевершені. Тонка ручна робота, вишивка і в’язання, різноманітні тканини, які Оділь вчить мене розпізнавати на дотик: тонкий і грубий льон, бавовна, шовк, нейлон, чистий кашемір і вовна. Так я взнала, що є тканини холодні на дотик, а є теплі, шорсткі і гладенькі. Ми захоплюємось щохвилини вигадливими візерунками вишитих серветок. Відрізняємо ручну роботу від машинної, яку не завжди легко вгадати. Усі речі переважно старі, але в дуже хорошому стані. Оділь каже, що зараз таким майже ніхто не користується, окрім деяких поціновувачів високого й прекрасного. Люди купують переважно тканини, які їм пропонують супермаркети або великі текстильні магазини, не надто над ними замислюючись, ще й з візерунками фабричного виготовлення.

серветки

Окрім цієї роботи я отримую велику насолоду, розмовляючи з Оділь французькою. Сама мова є для мене чимось на зразок виточеного гіпюру, ажуру, жабо й усіх можливих мережив. Писати стільки літер у слові, щоб вимовити з них лише три або чотири! До цього могли додуматися тільки слабкі до краси французи, надаючи своїй мові мудрованих візерунків цих напівтонів голосних, що межують між “е” та “и”, “ьо” та “о”, і які я так і не навчилась правильно вимовляти.

Поміж роботою ми говоримо про французьку літературу. Оділь більше двадцяти років працювала вчителем французької мови і літератури в школі. Навіть будучи на пенсії, до неї приходять учні на приватні уроки. Ми говоримо з нею про Бальзака, Гюго і Золя. Я питаю, чи знає Оділь, що Бальзак був одружений з українкою і жив останні роки в Україні, що написав роман “Євгенія Ґранде”. Звісно, Оділь знає це. Вона у такі моменти полишає свою роботу і хапається за книжки, які є повсюди в їхньому великому будинку. Дістає мені журнали про письменників, щоб згадати найвідоміший твір Еміля Золя, назву якого ми вдвох забули. Вона не може працювати далі, поки не знаходить цю книжку про шахтарів. Так, це “Жерміналь”! Я кажу Оділь, що напевно література є її великою пристрастю. Вона відповідає: absolument! Безсумнівно! Каже, що якби працювала в книжковому магазині, то сиділа б у кутку на стільці і читала б цілий день. Я їй не сказала, що так само робила героїня мого першого роману. Однак відтоді зрозуміла, чому коли нас бачать, думають, що ми рідні.

кружевная перчатка

Попри те, дехто не любить Оділь і вважає її дійсно дивачкою. Може тому, що вона не боїться висловлюватись прямо, сперечатись і доводити свою думку, відстоювати свої права і права всіх пригноблених. А ще можливо через те, що вона дбає про всіх, про кого тільки можна подбати навколо: самотнього сусіда-мільйонера, сім’єю якого є його кінь; подруг, які доживають своє життя й не мають поблизу рідних; бездомних і їхніх собак (так само бездомних, як і їхні власники); покинутих, хворих, нужденних і стражденних. Певно і я належала часто до числа тих, про кого дбала Оділь, даючи дах над головою, їжу і можливість творити літературу, хоча не французьку, а українську, проте літературу.

Я питаю Оділь про те, хто жив у тій кімнаті, у якій зупиняюсь часто я, і яка була кімнатою для гостей. Вона розказує про хлопчика з її школи, який жив у маленькій квартирі з багатьма членами родини і через те не мав можливості добре вчитися. Вона взяла його до себе, і він жив у їхньому будинку, в одній кімнаті з її сином протягом року. Я думаю в такі моменти, що ще так багато не знаю про Оділь. Кімната ж є такою приємною з вікном у стелі, що роман у ній пишеться сам собою.

Але, допомагаючи іншим, Оділь не забуває також і розставляти пріоритети: вона перш за все і понад усіма дбає про свого чоловіка Ліланда, якому вже дев’яносто п’ять років, він брав участь у Другій світовій війні і мав надзвичайно цікаве й насичене життя. Після вечері ми миємо посуд разом із Лі, і я питаю його про Третю світову війну, яка вже без сумніву точиться навколо, маючи хіба інший вигляд. Він хитає на те головою і розводить руками. Ми далі миємо посуд. Оділь просить його робити дрібну домашню роботу, щоб він не втрачав моторику й пам’ять. Вона щодня вигадує йому різні завдання, мотивуючи жити якомога довше. Просить виходити надвір, не зважаючи на дощ чи сніг і ходити навколо будинку. Лі ж робить одне-два кола, а потім ховається за стіну і виглядає з-за будинку, чи не дивиться за ним Оділь.

Я ж знаходжу можливість і час щодня зробити дещо для Оділь: поприбирати, помити чи почистити щось. Думаю, що має бути певний баланс у світі. І якщо вона так багато робить для інших, то має бути хтось, хто б робив бодай щось для неї. Я є щасливою бути цим “хтось”. Думаю, що Оділь своєю невтомною роботою також дякує Богові за своє міцне здоров’я та енергію, яка надходила до неї з тим, як вона її легко й безкорисливо віддає.

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down