Час спливає

Сальвадор Далі “Постійність пам’яті”

Розкажу одну історію зі своїх шкільних років. У школі я вчилася загалом дуже добре, мені давалися майже всі предмети. Майже. Бо найбільші проблеми я мала з фізикою. Але не лише я, а цілий клас.

Нашого вчителя з фізики звали Іван Іванович. Хоча його прізвище було іншим, хтось із хлопців у класі вигадав віршик про нього: «Иван Иваныч Иванов – он ходит дома без штанов». Іван Іванович добре знав свій предмет, але йому не надто добре вдавалося його до нас донести. Він пояснював свої формули біля дошки, а клас тим часом стояв на голові. Учні не вгавали, поки він спокійно і врівноважено щось там розказував із крейдою в руках. Він був добрим учителем, мав товстелезні окуляри і ніколи на нас не кричав. Ми його любили в глибині душі, тільки не любили його предмет. Бо для нас то була не фізика, а метафізика! І ми з жахом чекали на контрольні. Але не Іван Іванович… Адже наставав час розплати, наш Судний день.

Наш учитель фізики у дуже делікатний спосіб змушував нас закривати всі книжки і зошити під час контрольних робіт. Отоді в класі панувала тиша. Він же сидів на своєму стільці, немов на троні, за вчительським столом, і не зводив з нас очей. Спостерігав крізь товсті лінзи своїх окулярів за кожним нашим рухом. Нарешті він отримував реванш. Адже наставав момент, коли ми платили за всі зірвані уроки та насміхання. Він переводив погляд на годинник і дуже спокійним тихим голосом порушував тишу: «Час спливааає…» Ми ж мало не впадали в плач від тих слів: «Іване Івановичу, будь ласка, припиніть!» І тут він заходився сміхом, таким самим тихим і делікатним. Однак нас цей сміх доводив до цілковитого відчаю. Адже час випаровувався із простору, немов за якимись магічними формулами Івана Івановича, а жодна із задач так і не була вирішена. Ми потуплювалися у свої листочки з завданнями в надії, що станеться якесь чудо. Але чудо не ставалося і списати не було жодних шансів. Він же повторював через хвилин десять своє: «А час спливааає…» І ми вже дійсно готові були плакати від тих слів-тортур і його жорстокої помсти!

Я не маю гадки, як ми завершили навчання у школі з нормальними оцінками з фізики. Певно Іван Іванович геть знімав окуляри, коли малював нам у журналі підсумкові оцінки. Він сподівався, що ніхто з нас не обере фізику своїм фахом. Що, власне, і сталося. Думаю, він теж глибоко в серці співчував нам, таким нетямущим, бо не могли ми пізнати того, що було відкритим для нього. Адже знав він щось дійсно метафізичне, а тому дивився на нас співчутливо і не сварив. Ми ж навзаєм співчували йому. Здогадувалися, що з його знаннями він би міг за інших обставин здійснити відкриття і, може, зробити свій вагомий внесок у науку. А він натомість невтомно й наполегливо пояснював нам те, що так і лишилося для нас незбагненним.

Минуло так багато часу і стільки всього змінилося в житті, але я досі чую той спокійний голос Івана Івановича, коли наближається черговий дедлайн. Він немов приходить зі шкільних років, сідає навпроти мене і провадить: «А час спливаааєє…» І от диво, чомусь саме ці слова, що лунають у моїй голові його голосом, не дають мені розслаблятися і допомагають вкладатися в дедлайни, а то й впоратися із завданням ще до наближення «мертвої лінії». Може, Іван Іванович не навчив нас фізики, але подав дуже важливий життєвий урок. Він показав нам не лише формулами те, що час має властивість спливати. Допоміг затямити, що рано чи пізно настає момент, коли треба платити свої борги, і що сміється той, хто сміється останній.

Останньо я думаю багато про час. Про його швидкоплинність і метафізичність. Я не знаю, де зараз Іван Іванович. По який він бік пише на дошці формули і за яким часом живе. Але якби я його випадково зустріла десь у Києві чи у Старобільську, то сказала б, що за останні роки, так, саме ті пекельні роки, мені відкрився вимір, який не піддавався осягненню розумом. Мені відкрилися речі у геть іншому просторі. Мені відкрилось у тому просторі те, що є речі зрозумілі і доступні, а є речі, які не можна пояснити і навіть не можна пояснювати. Від найменшої спроби їхнього тлумачення, вони миттєво втрачають свою прозорість, прозорість, яку вони безперечно мали, попри парадоксальність її відсутності.

Я би розказала йому також про час. Про те, що час не є цілком лінійним явищем, навпаки, час є поняттям зовсім нелінійним. Він закручується у спіралі, розростається у химерні розчленовані розгалуження. Тому збагнути час не є можливим, мислячи лінійно. Інакше ми приречені на відірваність від нього. Саме тому ми, його учні, тоді так упиралися тим поясненням. Ми хотіли спершу усвідомити, хто ми є у площині часу. Відчути себе проміжною ланкою між минулим і майбутнім, ланкою, яка має своє чітко визначене місце й виразно окреслену позицію, і яка є, не більше і не менше, лиш поєднанням у собі першого і другого.

І я знаю, що якби я отак посеред вулиці розказала Івану Івановичу про свої відкриття, він би одразу мене зрозумів. Він би неодмінно все збагнув і пробачив нас, своїх учнів. Він би тоді злегка усміхнувся і сказав, що дедлайни насправді не мають великої ваги, що в житті важливим є зовсім інше. Бо є час, а є і люди, у яких саме цієї миті спливає час. Тим він би розвернув мій погляд у цілком протилежний бік, і спокійно повів своє: «А час спливааає…»

01.03.2019

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down