Будинок із сірників, узятих із різних коробок

Розділ 4

Ілюстрація – Сергій Костишин

Однак не самі лише компаньйони становили спільноту. Поза ними було багато волонтерів, які приходили кожен у визначений день, щоб допомогти своєю роботою. Насамперед це були жінки переважно пенсійного віку, вони працювали у магазині з одягом на третьому поверсі. Волонтерки мали окремий графік і порали свою роботу чудово, так що ні Самуель, ні його помічники не мусили й заглядати до того відділу. Хоча я була жінкою, але мене вкрай рідко залучали до праці на горішньому поверсі. Я ж і не наполягала. Робота з хлопцями мені була більше до душі. Однією з волонтерок була Оділь, яка ласкаво прийняла мене у своєму домі. Саме Оділь випала доля стати на той час моєю мамою, сестрою, а згодом і подругою. Вона про це не підозрювала і навіть того не очікувала, утім, як і я сама.

Оскільки Оділь та її чоловік говорили англійською, у цій сім’ї мені було нескладно адаптуватися до нового середовища. Перше, що сказала Оділь після мого прибуття, запам’яталося мені назавжди: «Я просто люблю людей». Підтвердження тих слів я сама бачила пізніше щодня. І та простота її любові вражала мене часом у саме серце. Тоді ж, першого дня, аби завести розмову, я спитала її, хто намалював картину, що висіла в коридорі. «Це перша дружина Лі. Вона гарно малювала». У цих словах зосередилась відповідь, чому варто було, якщо навіть не любити, то неодмінно поважати Оділь.

Моя вдячність цій родині й цій жінці зокрема була безмежною. Не знаючи ані хто я, ані який маю характер і звички, вони погодилися прийняти мене на стільки часу, скільки буде потрібно.Понадто, Оділь віддала мені свою кімнату, сама ж перебралася до кімнати для гостей. Вони мали чудовий старий будинок, що стояв майже на околиці міста. Крайньою була хіба спільнота.

Ілюстрація – Сергій Костишин

У кімнаті на мене чекали квіти й затишок. Вікно у стелі неймовірно мене втішило. Завжди мріяла мати кімнату з видом на небо, так щоб, засинаючи, можна було споглядати зорі. Картини прикрашали стіни, а на поличках стояли книжки та милі дрібнички. Геть у всьому був помітний доторк рук Оділь і доторк Франції через її руки.

Оділь була вчителькою французької, походила із Західної Франції. Вона була надзвичайно працьовита і, попри свій вік, здавалось, не знала втоми. Вона вміла майже бездоганно робити безліч різноманітних справ, іноді навіть одночасно. Казала, що всім цим умінням завдячує своїй мамі. Оділь любила погомоніти і завжди мала якісь цікаві історії зі свого життя у Франції, Америці чи Швейцарії, Африці чи Австралії. Вона рідко на щось нарікала і майже ніколи не жалілася на своє здоров’я. Мала переважно добрий настрій і чудове почуття гумору. Відтоді, як я постановила не ходити на вихідні до спільноти, ми проводили з Оділь багато часу у спілкуванні щосуботи та неділі. Вона допомагала мені опановувати французьку, супроводжувала мої перші кроки. Я шукала можливості всіляко допомогти Оділь у її хатніх справах, аби хоч у найменший спосіб віддячити їй за її безмежну доброту. Таким чином і я могла вчитися любити людей аж настільки. У вільний час Оділь любила вишивати. Раз на два тижні у четвер ми розсували з нею стіл, щоб по обіді в її вітальні могли зібратися жінки. Разом вони гарно проводили час за вишиванням.

Ілюстрація – Сергій Костишин

Її любов до краси можна було помітити навіть неозброєним оком. Вишиті рушники у ванній, картини у вітальні та на веранді. Вишуканий смак поширювався навіть на вбиральню: маленька ваза із квітами біля умивальника, репродукція синіх ірисів Вінсента ван Гога, ніжно-блакитна плитка і килимки, що пасували за гамою кольорів, вазон на підвіконні. Ця кімната стала моєю чи не най-улюбленішою в цілому будинку. І я заповзялася підтримувати в ній чистоту, хоча Оділь рідко коли зверталася до мене по допомогу. Навіть коли вона просила їй допомогти, то робила це в дуже делікатний спосіб, виявляючи тим самим повагу до свободи вибору іншої людини: «Чи не хотіла б ти мені допомогти? Лише на п’ят-надцять хвилин мені потрібна буде твоя невеличка допомога». Я кидала все, чим займалась до того, щоб негайно допомогти Оділь. На що вона поспішала заперечити: «Ні-ні, це зовсім не терміново. Закінчи свої справи, а тоді я проситиму твоєї допомоги». Усі мої справи ставали неважливими і вторинними, коли Оділь про щось просила. Вона і її чоловік Ліланд давали мені цілковиту свободу, водночас оточуючи турботою. В їхньому домі я могла проводити вдосталь часу на самоті, чого надзвичайно потребувала після перенасиченого спілкуванням і великою кількістю людей дня. «Мені часом прикро, що ти усамітнюєшся у своїй кімнаті, але я поміркувала: певно, ти потребуєш побути наодинці». Я ж подумала, що так мало є людей, які вміють це зрозуміти і дарують іншому таку можливість.

Ілюстрація – Сергій Костишин

У вільний час ми ходили разом на закупи, у кіно або на виставки. Оділь багато чим цікавилась і могла підтримати будь-яку розмову під час наших перерв на каву. Вона не мала мобільного телефона, але була пунктуальною, коли ми про щось домовлялись. Коли ж Оділь зникала і ні я, ні її чоловік не знали, де вона, тоді ми з Лі сідали разом у вітальні на крісла і, майже не ворушачись, смиренно чекали на її повернення. Здавалось, життя в цьому будинку завмирало з відсутністю в ньому Оділь.

Оділь навчила мене тихого щастя. Ніде й ніколи до того я не була такою щасливою, настільки спокійно щасливою, як у їхньому будинку.

Придбати книжку “Будинок із сірників”

Придбати електронну книжку

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down