Близькість у Стокгольмі

Я почну спочатку. Розповідати про Стокгольм. Стокгольм і його близькість. Тут усе дуже близько. У моєму Стокгольмі. Бо ж відомо, що кожен має свій.

Мій перший день, чи то ніч. Перше пробудження в новому місті. Воно було нечувано раннім – 4.30 ранку. І спробуй-но заснути ще! Світло заповнювало кімнату, проганяло сон. Я чула, як великі машини забирали сміття, як відкривалися перші крамниці, поверталися у замках ключі й зачинялися двері ліфта. Що ж, якщо день вже почався, то і я заварю собі чаю.

Піднімаю занавіску й бачу, як люди збираються на нараду в офісі. Цікаво, чи бачать вони мене? Геть сонну. Ми ж так близько одне до одного. Я можу майже прочитати їхні доповіді на білих аркушах.

Переходжу у кухню. Поверхом нижче чоловік у самих спідніх наливає собі каву. Іду вдягнути халат, якщо ми вже так близько. Якщо тут ніхто не затуляє фіранок, вмикаючи світло ранком. Тут узагалі ніхто не завішує вікна, адже сонце цінніше за воду. Цінніше за все.

Я п’ю чай і спостерігаю за життям, що вже вирує майже на кожному поверсі, немов у паралельних світах. Хм… ми всі так близько одне до одного. Наші життя відбуваються в одній коробці у паралельних площинах.

Маю надію, що завтра прокинуся пізніше… 5.00 ранку. Наступний ранок – 5.30. Кожен день зменшується на 20 хвилин. Так стрімко. Мій сон проте додається. Місцеві кажуть, що скоро сонце ховатиметься вже о 16.00. Хтось говорить геть близько до мене: «Відчуваєш? Це зима. Вона починається». Холод пронизує вулиці, світло стрімко відступає.

Скрізь продають вітамін Д. Його можна купити, як і хліб, майже в кожному супермаркеті. Тут до сонця і світла геть особливе ставлення. «Ввімкніть же світло! Це ж суцільна темрява, як її можна витримати!?», – чуєш ще у досить обідній час. Саме тому електроенергія в цій країні коштує порівняно небагато. Ніхто не має постраждати від нестачі світла.

Сідаю у трамвай №7. «Що це?», «Це театр. Драматичний театр. Я так думаю. Бо я теж новенька у цьому місті», «А виглядаєте, наче Ви прожили тут усе життя. Звідки Ви?», «З України», «З України? Мій батько був з України. Бажаю Вам усього найкращого», «І я Вам бажаю гарного перебування в цьому місті». Хотіла додати, що воно особливе, але час було виходити. Тим більше, вони певно й самі про це знають.

Україну тут забути майже неможливо. Українську часто чую на світлофорі, вулицях. Та й самі кольори шведського прапора ненавмисне змушують повертатися подумки домів.

А щодо світлофорів, то їх багато хто обходить і ходить, переходить, не чекаючи на зелене світло. Так краще обом сторонам. Машини тут, наче приручені. Люди ж не натискають на кнопку світлофора не лише тому, щоб не чекати довго, але й щоб і машини потім не змушені були зупинятися. Це така непромовлена домовленість. Не натискай на кнопки, не спиняй рух на дорогах і переходь собі дорогу де захочеш. Бо машин тут дійсно не надто багато. Їх боятися не варто, проте треба остерігатися велосипедистів. Їх багато, вони всюди і, здається, вони ненавидять туристів, які завмирають з відкритими ротами на велосипедних доріжках. Велосипеди, електричні самокати – місто рухається й живе без зайвої кількості автомобілів. Та й деякі з машин теж електричні, заряджають свої батареї на стоянках біля будинків. Повертаюся додому й щоразу проходжу повз ряд машин, які так слухняно стоять на повідку й отримують свою дозу електроенергії.

Піднімаюся на п’ятий поверх, відкриваю навстіж вікно й натикаюся поглядом на сусіда, який уже відпочиває на балконній канапі. За якихось кілька метрів від мене. Добре, що я ще не встигла роздягнутися. Треба таки вважати на стокгольмську близькість.

Comment section

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down