Amour проти Хроносу

Моя чудова резиденція в швейцарському містечку Le Locle, а згодом і в чарівній Франції завершилася. Дуже швидко минув час і в La Chaux-de-Fonds, куди я незмінно повертаюся вже п’ять років поспіль.

І хоча роман про безпритульних завершено, а книжка поволі готується до виходу, спільнота, її працівники та мешканці стали частиною мого життя. Це була вже третя зміна локації за останні три місяці. І саме тут, поміж пакування речей хочеться вкотре написати про одну з найважливіших людей у моєму житті – Оділь.

Вона гостинно приймала мене впродовж багатьох років, адже жити в спільноті мені не дозволялося. Мешканцями в ній є лише чоловіки. Проте у старому будинку, живучи під одним дахом із людьми цілком поважного віку, я завжди мала нагоду вчитися безцінним життєвим речам. Я проймаюся якоюсь надмірною сентиментальністю і чутливістю коло них. Турбота Оділь про свого 94-річного чоловіка настільки зворушує, що це вражає більше, за будь-яке кіно або ж книжку. Я не мала можливості спостерігати за повільним старінням когось зі своїх близьких. Бабцю пам’ятаю уже немолодою. Коли була поруч з батьками, вони не видавалися мені тими, хто старіє, їхні зміни важко було помічати через мій тоді ще юний вік. Тепер ми бачимось вкрай рідко, а з батьком останні чотири роки війни бачимося лише по скайпу. Моя ніжно любима тітонька значно постаріла за часів війни, коли бачитися ми не могли, а лише зідзвонювались по телефону. Голос же її старіння не передавав. Померла вона так раптово, що я і досі не вірю у її смерть, бо не була присутня на похороні і не бачила її змін перед смертю. Вона залишилась у моїй пам’яті дуже енергійною, нажзвичайно мужньою та сповненою сил жінкою. І лише тепер, коли я стала й сама достатньо зрілою, почала помічати повільний процес старіння тієї людини, яка є мені не менш дорогою і рідною. Це Оділь.

Оділь спостерігає за повільним старінням Ліланда, її чоловіка, я спостерігаю за її власним старінням, якого вона очевидно не помічає. Оділь робить усе можливе, щоб призупинити процес старіння Лі. Вона робить це так завзято і мужньо, аж на мить здається, що їй вдасться подолати саму смерть. Однак ця боротьба нагадує скоріше битву Дон Кіхота з млинами. Лі втрачає пам’ять дуже швидко. Він має початковий етап хвороби Альцгеймера. Я вже не дивуюсь, що він мене не пам’ятає. Кожен день ми знайомимось із ним заново. І все ж, познайомившись зранку, уже в обід я помічаю його питальний погляд: хто я така і що роблю у їхньому будинку. Він не знаходить відповіді, а тому тримається зі мною, як з незнайомою гостею. Оділь не може цього прийняти стосовно неї самої, а тому кілька разів на день, нагадує Лі, що є його жінкою. Вона це робить ненароком, поміж іншим, жартома.

Я можу зрозуміти небажання Оділь визнати свою поразку, змиритися з тим, що чоловік, якого вона любить безмірно, поволі забуває її і все, що було поміж ними. Він неначе повертається до первинного джерела, до стану чистої свідомості, стає табула расою. Оділь боляче дивитись на ці зміни, а тому вона часто робить вигляд, що не помічає їх.

І я маю тому у неї вчитися. Бо й сама бачу, як Хронос наступає на п’яти і самій Оділь. Мені боляче. Я ще не вміла приховати свого здивування, коли вперше зауважила, що Оділь забуває певні історії. Це не має нічого спільного із забуванням певних моментів молодими людьми. Я тоді різко запитала: “Невже Ви забули, Оділь?”. Вона ж віджартувалася тим, що у її житті відбувається безліч подій, усі їх геть втримати в голові. Але з того моменту я і сама почала вдавати, нібито не помічаю природних змін. Я розповідаю те, про що говорила минулого дня так, наче це є невідомим для неї. Вона ще досі бере на себе безліч обов’язків, допомагає великій кількості людей, але при тому втома все частіше виступає на її обличчі. І Оділь сама зізнається, що хоче просто залишитись у спокої, вишивати хрестиком абощо. Я берусь вишивати хрестиком поруч, щоб переповідати старі історії і впевнитись, що Оділь їх не забула. Можливо, я теж керуюся тим болем, відмовляюся прийняти дійсність, хочу йти наперекір природі, змагаюся з вітряками. Я просто боюсь, що одного дня Оділь мене забуде. Коли зітреться з її пам’яті безліч розказаних і пережитих нами історій, коли я буду далеко і не зможу своєю присутністю нагадати, хто я. Я боюсь, що і сама буду стертої з її пам’яті.

Але разом із тим готуюся до того, що це станеться з кожним, кого я люблю у моєму житті, і станеться, зрештою, і зі мною, якщо я матиму щастя дожити до похилого віку. А тому цей досвід вважаю надзвичайно цінним. Він говорить також, що жити треба тепер, реалізовувати задумане вже, але при тому не забувати відпочивати, хай навіть це буде вишивка хрестиком. І вкотре переконуюсь, що треба не економити час на своїх близьких, бо Хронос непереможний, хочемо ми цього чи ні. А тому так важливо бути поруч.

Є також чудовий фільм Міхаеля Ханеке про старість Amour, ми ходили з Оділь на його перм’єру в кінотеатр. З того часу маємо традицію ходити разом у кіно. Amour вразив нас обидвох своєю простотою і неприхованою життєвістю.

Можна писати ще багато. Оділь та Лі варті окремої книжки. Також мрію влаштувати для Оділь поїздку в Україну, про яку вона й сама часто мені говорить. Але зараз на цьому я певно завершу, бо треба ще трохи повишивати поруч з Оділь.

Comment section

1 думка про “Amour проти Хроносу

  1. Спасибо за сентименты! Время не властно над любовью. Через самопожертвование мы превосходим обусловленность пространством, временем и нашим восприятием. Успехов! И скромности)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

arrow-pointing-downcaret-down