Дзен із Бредбері

Дуже хочеться змістовно помовчати. Мовчати і слухати старого друга, старого гуру.

Вмоститися у кріслі на балконі поміж лимонним деревом і кумкватом, лавандою та геранню, і слухати улюбленого майстра про те, як він вперше заробив круглу суму на своїх «Марсіанських хроніках», не зважаючи на прийняту ним обітницю бідності. Детальніше →

Один великий огірок

 

Photo by Mockup Graphics

Якось моя знайома запросила мене до себе погостювати у невеличке село в кантоні Берн. Я саме готувалася до видання роману «Будинок із сірників» і вкотре поверталася до своїх чернеток недописаного роману про Анну. Спокійна місцевість, затишна квартира з видом на Бернські Альпи, які можна було споглядати з балкона у безхмарні дні, – усе це створювало ідеальні умови для зануреної роботи. І я дійсно поринула з головою у свої нотатки, тези й розписані плани майбутніх розділів. Були дні (і тут варто зазначити, що це було за два роки до пандемії й самоізоляції), коли я взагалі не виходила надвір. Мені вистачало балкона, з якого я слухала стрімкий потік маленької річки поблизу і вдивлялася у віддалені обриси Альп. Часом я навіть змушувала себе йти в магазин за чимось дрібним, аби не забути, що мене оточують інші люди і я все ще живу у соціумі. Детальніше →

Милість

Photo by Mahmudul Hasan Shaon

У нашому місті ніколи не було достатньо лавок. У дворах вони ще були, а от на площі чи в парках про лавки нагадували лише бетонні стовпчики. Тому ми малими сідали на паркани. Металеві й цегляні паркани. Вони були вкрай незручні, але нас це мало хвилювало. Ми були захоплені нашими іграми або цілком таємними розмовами. Металеве жердя парканів з часом виблискувало так, як носи/пальці/вуха найпопулярніших фігур різних туристичних міст. Це ми натирали його до блиску своїми сідницями. Детальніше →

Морська фігура на місці – завмри!

Photo by Tatiana Azarova

Ми біжимо запиленим подвір’ям. Чуємо, як віддаляється голос: «Море хвилюється – раз…» А за тим і два, і три. Аж раптом ми всі завмираємо. Головне, щоб поза, у якій замреш, була стійкою. Адже вся гра полягала в тому, щоб не впасти.

Зараз так само. Увесь світ грає у морських фігур. На рахунок три ми завмерли кожен у своїй позі. Кожен у тому місці, до якого він добіг. Комусь пощастило більше, комусь менше. Утім, як і тоді, в дитинстві. Детальніше →

Сашко Ющак: Перевтілення

Розмова крізь сотні кілометрів

Вперше я побачила Сашка на сцені у Тернополі. Навіть не пам’ятаю, який це був рік. Здається, 2015-й. Мене досить спонтанно запросили приїхати на поетичний конкурс й бути у складі журі. Я сіла в стару електричку сполученням Львів-Тернопіль і вже за кілька годин була в першому ряді перед сценою і слухала поезію. Це був конкурс молодих поетів. Детальніше →

Перша спроба

Photo by Kelly Sikkema

Є один роман. Про нього знають усі, хто знає хоч трохи мене. Він є недописаним. І лишається таким уже без зайвого сім років. Сім довгих років. Пишу це, перераховую на пальцях, і сама ледве вірю. Пальці показують вісім. Але ні, перший рік я ж виношувала тільки задум. Його я рахувати не буду. Детальніше →

Будинок із сірників, узятих із різних коробок

Розділ 4

Ілюстрація – Сергій Костишин

Однак не самі лише компаньйони становили спільноту. Поза ними було багато волонтерів, які приходили кожен у визначений день, щоб допомогти своєю роботою. Насамперед це були жінки переважно пенсійного віку, вони працювали у магазині з одягом на третьому поверсі. Волонтерки мали окремий графік і порали свою роботу чудово, так що ні Самуель, ні його помічники не мусили й заглядати до того відділу. Хоча я була жінкою, але мене вкрай рідко залучали до праці на горішньому поверсі. Я ж і не наполягала. Робота з хлопцями мені була більше до душі. Однією з волонтерок була Оділь, яка ласкаво прийняла мене у своєму домі. Саме Оділь випала доля стати на той час моєю мамою, сестрою, а згодом і подругою. Вона про це не підозрювала і навіть того не очікувала, утім, як і я сама. Детальніше →

Життя у валізі

Фото – Анастасія Стефаненко

Я хочу літати. Літати, не торкаючись землі. У літаках, які не падають і не горять. Хочу перетинати кордони ледь помітно, ледь відчутно для себе. Бути в небі, коли захочу. Коли захочу, тоді й полечу. У небо… А ще до тих людей, яких хочу торкнутися, обійняти цілунком в чоло. Детальніше →

Поїзд Часу

Фото – Анастасія Стефаненко

Час летить.

І хочеться його вхопити за комір, чи бодай за поли пальта. Бо з його швидким рухом пришвидшується моє серцебиття, зростає страх не встигнути. Не встигнути зробити все правильно, а ще і вчасно. Обов’язково вчасно. Бо інакше вже неправильно. І той страх ще більше паралізує, робить ноги важкими, а дихання відривчастим і нерівномірним. Здається, усі інші встигають, а тільки не ти. Детальніше →

Малі сірники у великому світі

Рецензія на книжку від Алли Марченко

Фото – Сергій Костишин

Пані поважного віку, з двома оберемками троянд у руках, одразу зауважила мій акцент у розмові польською. Це відбувається зі мною щоразу, тому я підсвідомо намагаюсь уникати розмов з незнайомими. Не завжди успішно – в місті я орієнтуюсь досить добре і вмію пояснити, а люди часто шукають відомі мені маршрут чи адресу. І тут моя супутниця з квітами запитала вже в автобусі:

– А де знаходиться Ваш дім? Детальніше →

arrow-pointing-downcaret-down